Потопельник

Тільки крапання. Поодиноке ляпання у вологу землю. Неначе хтось підвисив діряве відро повне води. Самотнє та важке: крап.

– То мрець. – Тихо каже брат.

– Ти вигадуєш. – Мовлю я зі слабкою усмішкою. Бо знаю, він потай пильнує мене. Хоче налякати.

– Кажу тобі. – Крап. – Потопельник. Застряг на дереві, мабуть, як вода сходила з гір.

Я не відповідаю. Крап. Вдень сходила повінь. Потужний вал, що аж земля тремтіла. Брат каже, вода піднімалася до самих дерев. Дійсно казав, однак це може і одна з його дивних вигадок. Крап. Чутно запах води та сирої землі. Піднімаю голову в сторону звуку, можливо, й справді трохи відгонить застійною водою.

– Описати тобі? – Питає брат. Я киваю, він повільно провадить. – Виглядає як величезна ропуха. Тільки людина. Слизький увесь.

Крап.

– Такий жирний, що застряг у гіллі. – Холод стелиться землею. Майже вечір. Брат замовкає та здригається.

Крап.

– Чого ти?

– Здалося, що поворушився. Либонь, вітер його там гойдає. – Хапає мене за руку, що я сама здригаюся. – Ходімо звідси. Ходімо, завтра його хтось зніме.

Братове дихання швидке, долоні вологі. Я знаю, що він наляканий. Сама не чуюся, як шкірою виступають сироти.

– Ти його упізнав? – Питаю нарешті. – Хтось із села?

– Ні. Хоча він такий набряклий. З висунутим язиком. Не упізнати.

До горла підкочується ком. І собі уявляю велике зелене тіло, що розхитується у гіллі. Як з нього повільно скрапує густа рідина. Крап. Розпухлий живіт, що от-от лусне. Висунутий темний язик.

– Чуєш? – Брат смикає мене. Ноги стоять на гладенькій землі. Мабуть, ми біля будинку. – Не кажи дідові. Бо полізе знімати серед ночі.

Лише киваю у відповідь. В спину дме вітер і я чую слизький запах ропух. Десь далеко з лісу знову долинає: крап.

Ми заходимо в теплу хату. Тут теж пахне сирістю. Чую, як дід грюкає дверима сараю, від його кроку збуджено ворушиться худоба. Я протираю обличчя водою, тоді обережно відкриваю повіко та закладаю мазь.

Крап.

– Ти чув?

– То просто дощ. – Шепоче сонний брат. – Спи.

Поодиноке крапання переходить у мжичку. Волога згущує повітря, від пари важко дихати. Десь за горами низько гуркотить грім. Мабуть, я й справді заснула, бо прокидаюся від гуркоту. Ніби дерево впало. Завмираю у ліжку. Серце калатає. Тихо, як в льоху. Навіть дощ вже не накрапує. Дослухаюся до тиші, та чую лише сопіння діда. Може, примарилося?

Крап.

В животі крутить. Величезна ропуха.

Крап.

Звук наближається. Тоді важкий стогін. Чи, може вітер?

Крап.

Щось тягнеться по мокрій землі з вологим важким звуком.

– Води.

Ледь розбірливо. Далеко, неначе і не людський голос, а химерне відлуння з гір. Вітер, що загубився у шибці.

– Води-и-и.

Ближче. Важкий, поодинокий: гуп.

– Води-и-и-и!

Це він тягне своє розбухле тіло по землі. Важко повзе, бо ноги не тримають. Я накриваюся з головою. Тоді вже біля дверей:

– Води-и-и?

Тиша. Скрипають двері сараю. Тихо мекає коза. Верещать свині. Я застигаю. Дід з братом прокидаються.

– Що воно. Лис?

– Не ходіть. – Сичу я. – Не ходи, чуєш. То він.

– Хто? – Сердито озивається дід у дверях.

Ми лишаємося з братом вдвох. Він тремтить. Дід вбігає назад.

– Стерво!

– Що там?

– У кози нема очей.

Чую, як дід дістає рушницю.

– Не йди!

Хряскають двері. Тиша. Тоді постріл та крик. Тоді знову тиша така, що вуха болять.

– Води-и-и!

Я хапаюся за брата. Він схлипує. Біля сараю шамотіння. Тоді свист, вологий звук й плямкання.

– Води.

Щось важко штовхає двері, зашпорами заходить холод. Брат кричить та відштовхує мене в куток. Крик раптом обривається, щось важко падає. А тоді знову це вологе плямкання. Уявляю, як він присмокчується до братових очей, що лишаються самі криваві пустки.

– Води-и-и-и.

Тиша. Я вся тремчу. Важкий рух до мене. Він підповзає, я чую сморід смерті та плісняви.

– Води. – Хрипко повторює він.

Щось слизьке торкається моїх ніг. Скрикую. Він піднімається та важко накочується на мене, що я падаю під його вагою.

– Води!

Я чую з його рота густий запах гнилості. Він притискається до моїх очей, великий гарячий слизький язик розтуляє мої повіки. Його пекуча слина пропалює голову. За мить він розчаровано виє та проводить язиком в інше око. Але й воно пусте.

– Води? – Тихо скрипить.

Тоді відпускає мене та важко рушає. Чую крик півня. Десь встає сонце. Та я знову сама. У звичній пітьмі.