Сьогодні той самий теплий жовтневий день, коли сонце лагідно прогріває землю, а кольорові листочки тихо кружляють у повітрі. Птахи, що в вирій летять, заповнили небо своїми мелодійними піснями, що їх чути за кілометр від моєї хати. Тихий той день, спокійний, як моя стара сопілка, що давно вже не грає, та тільки серце тішиться, як ото слухаю ці пісні.
Я вирішив зробити цей день цікавішим, затіявши гру "знайди пляшку, яку заховала твоя баба". Я вже відчуваю смак перемоги, тримаючи у руках свій приз і роблячи перші ковтки. Та раптом двері з гуркотом розчинилися, і в будинок увірвалася моя баба Маруся. Її голос, наповнений обуренням, розітнув повітря: "Нічого ти не робиш, а тільки п'єш!". З гнівом у погляді вона вигнала мене з будинку, а наостанок кинула в мою сторону корзину, вигукуючи: "Хоча б грибів піди назбирай!"
Ну і я пішов у ліс, помалу пересуваючись за допомогою своєї палиці.
Ліс у нас великий, але заблукати у ньому нереально, ну, мені так точно. Ще малим пацанчиком я бігав цим лісом, тому я знаю його, як свої п'ять пальців.
В лісі тихо, бо ж вдень який дурник піде по гриби?
Крокую між деревами, шукаючи справжні скарби – білі гриби та опеньки. Під ногами хрустить опале листя.
Під старезним дубом я знайшов кілька гарних опеньків. Акуратно поклав їх у корзину, прислухаючись до тиші, яку порушує лише далекий крик ворона.
Раптом мій погляд вихопив яскраво-червоні капелюшки мухоморів, які виглядали майже нереальними серед темних кущів. Став я їх обминати, бо хто ж мухомори збирає? Гриби хоч і гарні, але ж отруйні.Та тільки-но я їх минаю, чую, щось за спиною хрупотить. Озирнувся, а мухомори наче ожили, наче ноги в них виросли, і бігти за мною почали! Оченята в них червоні, і зубки білі, гострі. Злякався я, став втікати, але куди там – мухомори за мною женуться. Я давай їх палицею бити. Та виявилися вони дуже міцними, і шматок моєї палиці залишився в шапці одного з мухоморів.
Згадав тоді я старі бабусині слова, що в таких випадках треба заспокоїтися і звернутись до лісових духів. Став посеред лісу, закрив очі і тихенько молитву почав шепотіти. Відчуваю, як холодний вітер по лісі пройшов, відкриваю очі, а мухомори мені свої ручки протягують. Здається, мій крик почули в сусідньому селі.
Втратив свідомість, а коли знову отямився, лежав зв'язаний. Навколо мене гівнюки малі, ті що мухомори, почали водити хороводи і співати на своїй незрозумілій мові.
" Я їм що, новорічна ялинка?"
Помічаю біля себе мухоморчика, який, певно, стереже мене, ще декілька посипають мене якимись сухими травами.
"Вони мене з'їсти вирішили?".
Почав прислуховуватися до їх співу:
"Камі камі камінгі спалим діда на вогні
Міго міго мігонго віддамо у дар його
Гумад мутад гумаднад бог лисиця буде рад
Камінгі мігонго гумаднад бог лисиця
подарує вічнеє життя"
Найстрашніше в цій ситуації було те, що у мене почав чухатися ніс.
– Ей, малий, – звертаюся до мухомора поруч, – почухай мені ніс.
Не знаю, чи зрозумів він мене, але він уважно слухає. Помічаю, що повз нас, танцюючи колом, проходить мухомор з палкою в шапочці. І тут раптом мухоморчик біля мене виймає цю палицю і як застромить мені у ніс.
– А щоб ти скис! – скиглю від болю, відчуваючи, як моє обличчя заливає кров'ю.
Мухомори заливаються моторошним сміхом, а потім продовжують свою пісеньку. Відчуваю, як холод лісу проходить моїм тілом. Хотілося б зараз під теплу ковдру. Поки я мрію про тепло, мухоморчики згуртовуються ззаду мене. Не бачу, що там відбувається, але чую тріск багаття і відчуваю тепло від нього. По їх пісні зрозуміло, що то для мене. Ох, от і зігріюся зараз...