Туман Серебрянського лісу.

Сонце виблискувало на дрібних маслянистих хвильках калюжі. Вітру майже не відчувалося. Стояла п'янка тиша, густо замішана на запахах вигорілої трави, куряви та солодкого до блювотини смороду смерті. Вони сиділи в окопчику на узліссі. На узліссі того, що було лісом. Тиша. Тут так не буває. Двоє зчорнілих закіптюжених війною мужиків дослухалися, а потім Серьога прохрипів:

- Пожрьом, что-ли?

Сиділи у своїй норі багато днів, рахували перші шість, а далі... Було їх шістдесят чи шістсот, це вже втратило сенс. Тут все втрачало сенс. Вихор війни випалив їх душі, їх надії, їх сподівання. 

Рашисти важко і повільно рухались у своїй ямі. Макс зіп'явся на зламаний ящик підтягнувся до краю їхнього укриття. Лякливо зиркаючи раз по раз почав нарізати шматками стегно укра. Серьога нанизував шматки на стрижень і розкладав над блідим вогнем окопних свічок. Шкварчав і скапував смалець. Жували. Насторожено прислуховувалися. Ситість завжди робить солдата повільним та неуважним, а за ними приходить смерть. Кожен з них вже помирав на цій війні. Багато разів вони востаннє падали на землю, востаннє закривали очі, востаннє витискали повітря крізь стиснуті зуби. Якась невидима рука маніяка, раз по раз висмикувала їх з забуття, повертаючи в жорна сансари. Помирання без відродження, відчай жаху і смерть без надії. 

Коли вони загубилися, вигулькнув світлячок надії. Тобто як загубилися, поруч нікого не стало, ні своїх, ні хохлів. Пекло, чи може чистилище, ревіло і здригалося, брязкало шматками заліза. Поруч не було живих. Надія виростала в душах з силою жар-птиці. План був простий: загубитися, якщо підфартить, чи до укрів в полон, чи навтьоки... Земля велика, місце десь знайдеться. І Макс, мужик кріпкий, видюжає, хоч і фраєр з московських...Серьога дожовував пайку, і мружив очі від сонячного зайчика. Той вистрибнув з пошарпаного куща і ніжно лоскотав щоку.

Тиша. Жодного звуку... Навіть дрони не дзижчали...

- Слиш-ка, Макс, не спи. Нельзя. Гутарь что-ли... 

Серьога різко штурхонув свого компаньйона.

Той охнув, прийшов до тями, матюками зашипів і сплюнув через запечені губи, обвітрені з жирними патьоками.

Щось невловиме відбувалося в лісі.

Обидва насторожились, неначе пси нашорошились

- Не дрефь. Как стемнеет...

Сріблястий серпанок неначе повз по землі. Сірий напівпрозорий туман повивав понівечені, посічені дерева, заповнював вирви і ями, рівняв шрами понівеченого лісу, сповиваючи землю. Його не просвічували промені сонця, не колихав вітерець... Він сам поглинав всі звуки. 

Макс знову сперся рукою на шмат кореня, і плавним рухом вужа підняв очі над краєм ями. Плавно зачаровано повертав голову, дослухався до глухої тиші, і м'яко сповз вниз.

- Че там? Ей ти чего?- Серьога не зводив очей, його рука простяглась до колошмата. - А парень то ку-ку. Ку-ку, ку-ку....

Кров гепала в голові.

-Вони прийшли за мною. - губи Макса рухалися механічно, немов у ляльки. - Моя баба по матері тут недалечко жила, біля лісу цього, Серебрянського. Її в селі за відьму вважали... Я тут малим з нею по гриби, ягоди, зілля ходив. Баба казала, що ліс той всяких нечестивців, хто зло людям робить, туманом пожирає. Була людина і немає, нічого не лишається.

Макс вдихав глибоко і повільно, пальці тремтіли, зіниці розширилися і дивились кудись в засвіти.

Туман стелився сріблясто перламутровою хвилею на узліссі, а перед ним котилася хвиля смердючого пронизливого холоду.

Макс - хохол і він чокнутий. Кров ритмічно гепала в голові Серьоги. Пальці затисли курок. Холод обпік шию трохи вище комірця. Ривок. Коротка черга і тіло Макса падало на землю з кривавим фонтаном. Морозний біль пронизав Серьогу. Туман переливався через край ями. Сріблясто сірі істоти перламутрового кольору, немов відлиті зі сталі скелети пожирали тіло. Мільйони різців роздирали ще живу плоть. Секунда чи вічність - туман розвіявся над ямою. Світ вибухнув какофонією бою, над ямою дзижчав дрон. Кров запікалась під розпеченим сонцем.

Дроновод смачно блював. Він мало не втратив дрона. Намагався опанувати себе і вдихав розпечене повітря густе від запахів вигорілої трави, куряви та смерті. Пальці ще тремтіли, він витер залишки блювотини об штани й простягнув руку до рації. Скрипнуло, затріщало.

-Відьма, Відьма, Оксана!!!

-Чого тобі? Трьохсотий?

-Ні. Двохсотий орк. Подивись, я тобі перекинув. Що це, Оксана. Що це?

-Плюс. Плюс.

За кілька годин всі знали. Земля України пожирає орків.