Стукало

Колись я вважала: якщо є сестра, то це назавжди. Втрачаючи близнючку, певний час почуваєшся так, наче і тебе вкоротили наполовину. Ти маєш лише пів серця, пів зору, плачеш, всміхаєшся наполовину. Любов, котру дарують батьки, тобі також не вдається прийняти більш, ніж наполовину, бо решта – не твоє. Є пусте місце, кам’яне, мов могильний склеп. Увесь надлишок батьківської уваги просто падає сирим м’ясом туди. А ти відчуваєш, як воно гниє, і цей сморід переслідує тебе протягом всього життя.

Все почалося у п'ятому класі. Останній дзвоник. Після урочистостей, хлопці покликали мене з Вікою у підвал старого шкільного корпусу, де вони минулого тижня знайшли старі дубові двері позаду зруйнованої цегляної підмурівки. Це місце раніше не було цікаве нічим, окрім можливості попалити там в ничку цигарки і ще темряви, густої та безпросвітної.

Віка відмовлялась, але серед хлопців був Ден. Він весело мені підморгнув. Закохана в нього з першого класу я вирішила, що це доля. Мій вибір був очевидний. Віка лиш сердито зиркнула. Батьки наказали нам повернутися додому разом. Тож на відміну від мене, іншого шляху, аніж поплентатися за мною у неї не було.

«Показати щось крутезне?» – запитав у мерехтливому світлі запальнички Ден. Звісно, я боялася, але тоді здавалося, що нічого цікавішого у моєму дівчачому світі ніколи не траплялось. Він потягнув мене крізь прохолодний морок до найвіддаленішої стіни, де ліхтариками мобільників хлопці підсвічували старезні, наглухо забиті товстими дошками двері. Ден притулився вухом до вкритої слизькою пліснявою поверхні і постукав пальцями. Усі замовкли. "Що ви хочет там почути?" – хотілося запитати, але десь з-поза того боку у відповідь пролунало тихеньке: …

«Стук-стук»

…

Від несподіванки я смикнулась. «Хто це? Як?» – питання заворушилися у моєму переляканому мозку, мов жуки під підлогою.

– Ми називаємо його «Стукало». – сповненим глибокої таємничості голосом, прошепотів Ден. – Воно відповідає всім. Стукіт завжди подвійний. – його обличчя сяяло. – Спробуй!

Я вагалася частково від страху, частково гадаючи, що хлопці просто хочуть розіграти мене і посміятися.

– Дайте мені! – почувся Вікин голос. – Закінчимо цирк. Нам з сестрою пора додому.

Вона підійшла до дверей і кілька разів вдарила. З-за дощок глухо відгукнулося:

«Стук-стук».

Хлопці захоплено шепотілися. Це не скидалось на розіграш. Моє серце схвильовано калатало. Тамуючи дихання, я підійшла до дверей і теж постукала.

Що далі? Не згадаю. Ви ж психолог, в курсі як це. Мозок здатен блокувати тривожні спогади, щоб захистити нервову систему, тож … про те, що нас завалило у тому підвалі дізналася в лікарні не одразу. Коли прийшла до тями, батьки ще довго нічого не розповідали. Але я не переставала питати, де Віка, тож вони мусили. З-під завалів дістали живою лиш мене одну.

З того дня цей кошмар став частиною мого життя. Коли гробокопачі засипали землею могилу сестри, мені здалося, що я почула стукіт зсередини її домовини. Рівно двічі. Я до сьогодні не стукаю людям у будинки і вкриваюся холодним потом щоразу, коли хтось це робить у мої двері, боячись того, що можу побачити, коли відчиню… Аліна Яківна, що з вами? Ви зблідли!..

– Це… не твоя історія! – затинаючись від страху, психолог задкувала у бік виходу. – Хто розповів тобі?

На очах у переляканої Аліни Яківни вираз обличчя худорлявої відвідувачки, що прийшла на сеанс психотерапії, плавно змінився з розпачу на хижу посмішку.

– Я висмоктав усе це з твоєї помираючої сестри, дівчинко! – її голос понизився, набрав моторошного об’єму, вогко всотуючись у стіни кабінету. – І трішки з тебе, поки ти мене слухала.

За мить, те, що хвилину тому було людиною, загрозливо запустило пальці собі в декольте. В повітрі відчувся солодкавий трупний сморід. Бліда шкіра під ключицями затріщала, луснула, розкрилась, мов частини грецького горіха. З нутра розірваної грудної клітки з гидким хлюпанням кліпнуло величезне червоне око, хижо оторочене гострими зубами. Розбризкуючи на стіни кабінету почорнілу кров, із тулуба з хрускотом поволі витягувалися довгі павучі лапи. Пролунав низький скрипучий голос:

– Там, у підвалі ти постукала до мене. Пам’ятаєш? Я не встиг відповісти…

Вечірніми вулицями міста рухалися занурені у свої справи перехожі. Ніхто не звернув увагу на те, як світло у вікні третього поверху приватної клініки тривожно змигнуло, наче від перепаду напруги.

Рівно двічі.

З обважнілих темних хмар упали перші краплі дощу і зацебеніли по капотам автомобілів:

Стук-стук, стук-стук …