У Павловича сьогодні дуже поганий день. На об’єкт проникли непрохані гості. Проблему треба вирішувати негайно.
Павлович кидає сповнений любові погляд на світлину красивої жінки, що обіймає білявого усміхненого хлопчика. Тоді перевіряє, чи заряджені рушниця, пістолет, пробує пальцем, чи добре наточений ятаган (обережно, щоб не порізатися, адже інфіковані відчувають запах крові здалеку). Про всяк випадок промацує, чи інерційний комбінезон щільно прикриває шию та зап’ястки від ймовірних укусів.
Павловичу дзвонить Ірина, головна по охороні. Уривки важливої інформації губляться між розпачливими вибаченнями і спробами пояснити, яким чином на об’єкті опинилися сторонні. За інших обставин він би уважно вислухав цей шквал емоцій, але час невблаганно спливає. Павлович грубо наказує ошелешеній Ірині заткнутися.
Павлович – люблячий батько, зразковий чоловік. Інтелігентний мужчина ніколи не хамитиме жінкам, але ситуація позаштатна.
Вечір точно зіпсовано. Кінець зміни. Чоловік мав почитати своєму синові казку на ніч, поцілувати дружину і мирно лягти спати. Немає у світі нічого важливішого за сімейні традиції . Все спаскудили «срані антиваксери» (саме так він їх подумки називає попри те, що сам є людиною дуже вихованою).
Павлович виходить з ліфта. Тихо, наче кіт він крадеться попід стіною, готовий вистрелити. Шістнадцять працівників встигли утекти. Отже, окрім двох антиваксерів тут перебували кілька чергових армійців і оператор глас-боксу. Останній знайшовся на робочому місці. Тіло долілиць. Пульс відсутній. Жаль його. Добре, хоч не вкушений. Біля пульту, на камерах спостереження Павлович бачить рух і прожогом кидається вниз по сходах. Серце забилося частіше. Часу обмаль.
У задимленій лабораторії чути вереск. З глибини дальнього кута на Павловича кидається тінь. Інфікований солдат суне назустріч, розбризкуючи з рота жовту піну. Вони знайомі. Якось Павлович пив з ним у місцевому барі. У нього дружина, троє дітей. Олексій, здається? Байдуже. Постріл рушниці, вмить зносить чоловікові пів голови. Діодну лампу на стелі заляпує блідими мізками.
Перезаряджатись ніколи. Павлович кидає рушницю і біжить вперед. Біля столу ще одному солдатові з диким гарчанням відгризає плече юнак у цивільному. Вочевидь антиваксер. Ще притомний вояка горланить і плаче. Постріл з пістолета у потилицю звалює інфікованого додолу. Гарчання змовкає. Сумно зітхнувши, Павлович цілиться у лоб солдатові. Той благає пощадити, ізолювати, дати шанс вилікуватись. Молодий. Шкода! Але мізерні залишки часу не залишають вибору.
Вистрелити не встигає. Інший інфікований несподівано звалює Павловича з ніг. Пістолет випадає з руки. Підповзти до зброї не вдається, інфікований тягне за ноги. Лезо ятагана зі свистом відсікає руки нападника. Павлович хапає пістолет вчасно, щоб вистрелити в армійця, якого не встиг ліквідувати. Той вже вишкірив жовті від характерної піни зуби і готувався накинутись. Еге ж. Ця зараза після укусу діє швидше, аніж миша вагітніє!
Цього разу – без вагань, куля вкладає бідолаху на підлогу, залишаючи припалену діру між очей. Додатковим ударам ятагана Павлович добиває безрукого антиваксера. Люта гримаса розполовинюється, оголюючи внутрішню анатомію лицевого відділу черепа.
Здалеку лунають звуки пострілів. Тільки б не спізнитись!
Біля глас-боксу переляканий підліток цілиться з пістолета у нульового пацієнта. Потвора зовсім маленька – ростом своїй жертві майже по пояс, та від того ще більш страхітлива. Руки підлітка тремтять. Хлопець переживає, що не поцілить. Юний, світловолосий. Якось так міг би виглядати і син Павловича у цьому віці.
Наповнені жахом очі підлітка помічають його. Хлопець благально просить допомогти, пояснює, що мав з другом на меті врятувати людство від потенційної загрози, що якби вірус вийшов за межі бази, це був би кінець всьому. Тому вирішили ліквідувати нульового пацієнта. Останній, якраз присів, готуючись до смертоносного стрибка. Палець антиваксера напружився, щоб натиснути курок.
Павлович стріляє раніше. Підліток падає з простреленою скронею. Нульовий кидається на тіло, розриваючи тому сухожилля, м’язи, шматуючи юнака, наче хижак упольовану здобич. Чоловік швидко тисне кнопку біля стіни й втомлено сповзає по стіні на підлогу. Глас-бокс зачинено. Небезпеку ізольовано. За хвилину паралітичний газ приспить нульового пацієнта, ситого і задоволеного.
Невдовзі тут буде цілий взвод озброєних людей, доведеться відповісти на мільйон питань, але це буде потім.
Павлович дістає з-за пазухи книжку з казками і голосно зачитує маленькій потворі історію про Котигорошка. Можливо ще лишиться час поцілувати на ніч урну з прахом дружини. Навіть спалена після укусу жінка потребує уваги. Навіть інфікований, син потребує любові.
Вечір, звісно, зіпсований, але це не привід, щоб нехтувати сімейними традиціями. Сімейні традиції - понад усе!