П'яний Чаклун
Бамкали дзвони церкви, зачиненої новою “властью”.
“Хтось не побоявся що донесуть?” — з'явилася в голові думка без контексту. — “Панотець молитиме Бога за відьму?”
Десь в глибині грудей запекло щось гаряче, а з горла вирвався тихий регіт. Чому? Невідомо.
Вона повзла по вулиці, стелилася туманом під саму землю, тихо сторожко спостерігала. Волосся із пшеничних колосків. Тіло суха деревина. Пальці увінчані голками шипшини. Ноги переплетене коріння. Обличчя пошрамована грубими рисами кора. Вона шукала їх. Знала що ще не поїхали. Хоча мають скоро.
“Відійди мать!”
“Курва твоя матір, я б такого виплодка як ти в колисці задушила!”
Минала порожні хати. Люди певно на службі. Хоронять відьму. Смішно. Лише собаки гавкають, ще не розуміючи що за доля їх спіткає зовсім скоро. Коли листя повністю опаде і прийде зима.
“Не забирайте всього. Ви нелюди! Чи є в вас щось людське?”
“Мать маєм наказ!
“Який наказ? Людський хліб забирати?”
“Відойди шлюха драная!”
Спалахи. Спалахи і грім. Потім пітьма. А що потім. Нічого? Хіба?
Повзла узбіччям. Ніхто не мав бачити із тих, хто хоче прожити власне життя. Вона прийшла не сіяти.
Мерехтять червоним зірки на небі. Добралося до краю села. За останньою хатою — бідною і незграбною, стоять вони. Поряд вози, набиті під зав'язку чужим добром. Чоловік десять, п'ятнадцять.
“Червоні.”
Мерехтить червоне на брудній формі. Смердять болотом і кров'ю. Балакають не по нашому.
— Палич, тіко б не було бугурта. Мєсні на взводе, — каже один.
— Да похуй, — відказує другий. — Мьортвие не поют. Опухлие от голода не бастуют.
Сміються. Воно зводиться на повен ріст. Зараз вони будуть сміятися червоним сміхом.
— Ей, кто такой? — вигукує Палич. Жартівник. — Стой, или пристрелю к хєрам!
Звісно. Пристрелить. Йде далі. Переходить на біг.
— Стой!
Гуркотить грім. Щось вгризається у ліве плече. Дерево міцне. Дерево все витримає.
Змах гострих кігтів, перетворює обличчя найближчого із приблуд на потворне шмаття. Його щока звисає частинами на підборіддя оголюючи гнилі зуби. З силою заганяє руку у черево, шматуючи його кишки.
Хтось верещить. Хтось стріляє. Хтось біжить. Палич не побіг. Палич тримає в руках рушницю. Цілиться. Постріл гримить. Проте дерево міцне. Дерево все витримає.
Вона схоплюється на ноги. Біжить до нього. Стискає в обіймах, витискаючи дух з тіла. На його обличчі з'являється усвідомлення скорої смерті. Він хлипає. Обличчям стікають сльози. Скоро його пожере та незвідана безкінечна чорнота.
Вона росте. Росте крізь нього. Гілки проштрикують плоть. Її тіло виростає в землю, наживлене кров'ю. Хтось із тих хто залишився, кричать він жаху і болю, коли її кореневище виносить з під покрову трави, мов прилив на берег сотні шпилястих голок стовбурів. Вони ростуть із неї. Просто з її серця і душі. Наповнені теплим соком ненависті.
Коли на іншому краї села бамкає останній дзвін — вона сміється. “Пробачень, хоча ніколи не жадала прощення.” Її дух полетить, туди де ніколи не мав би бути. Проте, принаймні вона встигла. Тіла приблуд висять на гілках мов незвідані плоди. Дозрілі, нагріті сонцем, сочать червоним соком.
— Дивися. Це що за дерево таке? — запитала Яна.
— Схоже на жінку, правда? — посміхнувся Марко.
— Ага. Дивно якось. Моторошно.
— Ти ще не чула, що місцеві про нього розповідають. Почуєш реально стане моторошно.
— І що розповідають?
— Вони кличуть це Відьминим древом. Кажуть, що коли совєти забирали хліб, воно проросло тут за одну днину. Вози з хлібом залишилися. Дерево виросло. А совєти пощезали, мов їх вітер вкрав.
— Ого!
— Так! Прикинь. Вони досі під його коріння носять в подарунок хліб і іншу їжу. Наче якомусь божку поклоняються.
Яопустилася долі, помітивши щось у траві. Підняла. Покрутила у руці. То була червона зірка з радянської уніформи.
— Цікаво, — промовила вона і викинула її у траву. — Ходімо обідати?
