Підійми на мене очі

 Я прокидаюся у холодному поті, намагаючись привести дихання до ладу. Шия ниє від невдячної пози, у якій довелось пролежати не знати скільки часу, а спина гостро віддає болем на місці кожної дощечки. Підводжуся. Лавка, на якій минула надвечірня дрімота, починає відверто бісити, тому поспішаю рушити звідси подалі. Одяг неприємно липне до шкіри мокрим дрантям, полосуючи тіло вузькими смугами, а я тим часом бездумно рискаю очима по вулиці.

 Ось, зовсім поруч, під тьмяним ліхтарем, стоїть зграйка підлітків, від яких розлітаються смішки та недоречні жартики. Ніхто з них, звісно, мене не помічає. Та ба, навіть якби хоч один пройшовся по мені поглядом, однаково ніякої реакції я б не дочекався. Для них – лише чергова тінь, що сновигає містом.

 Стискаю кулак і зовнішні звуки раптово стишуються, чую лише чийсь подих прямісінько за спиною. Холодний і їдкий, він розливається по відкритій шкірі наче кислота, краплинками поту стікаючи за комір. Я пришвидшую рух, та він наполегливо слідує за мною, вичікуючи моменту, аби вп’ястися щелепами в пульсуючу сітку вен та артерій. Вони зрадливо наливаються кров’ю, розбухають, готові випустити назовні гарячу червону рідину, болісним бухиканням відлунюючи у скронях. Ще мить – і гучно луснуть, заливаючи вулицю багрянцем.

 Рвучко натягую на голову капюшон та ховаю тремтячі руки у кишені, горблячись наче злодюжка чи молюск. Стало легше. Тіло потрохи приходить до норми, а я й далі собі човгаю очима по випадкових перехожих. Раптом перетинаюсь поглядом з якоюсь старою. Хвильку тому вона весело теревенила з кимось телефоном, аж раптом витріщила на мене, вкриті червоними капілярами, баньки, котрі неприродно вийшовши з орбіт, лячно мене супроводили. Лише пройшовши повз, мене наздоганяє думка, що дивилась вона не на, а позаду мене.

 Над головою гримить, а через кілька секунд яскраво зблискує, даючи наказ дрібним краплям рвучко ринути з неба. Зриваюсь на біг. Хочеться якомога швидше опинитися у теплому домі, проте до шуму дощу та мого тупоту раптом приєднується несинхронне шарудіння… лапок? Сам того не розуміючи починаю рахувати скільки їх. Одна, дві, п'ять, сім, дев'ять… Ні, більше. Значно. Значно, в біса, більше. Зіниці, не бажаючи підійматись, блудно втуплюються в мокріючу бруківку, а я й далі біжу по прямій, вслухаючись що діється за моєю спиною.

Нізащо не оглянусь.

Навіть через плече.

Навіть на мить.

Навіть, як мене хтось гукне.

 У горлі пересихає від коротких вдихів. Мабуть, якби захотів закричати – радше зірвав голосові зв'язки, ніж видав би звук.

 Благо монотонне нагнітання розриває чужий крик, який мені б хотілось розділити. Я миттєво відриваю погляд від землі та вдивляюсь уперед. Жінка, що щойно натягувала на візочок прозорий рейнкавер, гучно репетує. Досі мирно спляча у люльці дитина від крику будиться, та складає компанію істеричному репету власним незадоволеним вискотом. Матір хапає маля на руки та рвучко забирається геть, залишаючи мене віч-на-віч з клацанням щелеп.

 Стоп. Чим? У мене перехоплює подих, а знеможені ноги починають нити та сповільнювати темп. Знову тіло, не слухаючись, бажає віддатись на поталу невідомій тварюці, а я не можу видати й звуку, наче мені вигризли всі нутрощі від язика до легень. Випатрали й залишили суцільну пекучу рану, що нею можна лише хапати холодне повітря та час від часу мокро відкашлюватись. Враз нога зісковзує прямісінько у калюжу, чия брудна каламуть приховує справжню глибину, а я з гуркотом лечу додолу.

 Все знову глухне. Лише серце, з останніх сил намагаючись врятуватись, боляче проламує грати кістлявої в’язниці. Чітке усвідомлення кінця ще ніколи не було так близько. Воно усіма своїми сорока двома (о так, тепер я можу порахувати кожну ніжку, що чимчикує моїми хребцями) притискає мене до землі й встромляє гострі кігті під шкіру, продірявлюючи обидва шари тканини. Усі рани печуть так, наче по спині розсипали напівзотлілі вуглинки, від яких не рятує навіть барабанячий холодними лезами дощ, а все що я можу – мовчки чекати.

 Знущальна секунда тиші і ногощелепи встромляються мені у шию, заливаючи асфальт AB(IV) Rh-.

Біль просікає усе тіло наче блискавиця, змушуючи кінцівки конвульсивно смикатись. Членистоноге ласує моєю плоттю гидко чвакаючи, аби розсмакувати кожну частинку людської істоти. Погляд починає пливти, сонливо тягнучи повіки вниз, а останнє що я бачу — перелякані очі матері, що крізь брудну шибку дивляться прямісінько на мене.

 Я прокидаюся…