Ігор сидів у кутку на маленькому килимку, коли роздався гучний вибух, загули стіни і обвалився вхід. Повномасштабна війна тривала вже більше року, але така ситуація йому навіть на думку не спадала. Люди, що були разом з ним, вкрилися пилюкою, і він скоріш за все теж. Удар трохи оглушив Ігоря, тому на якусь мить він втратив концентрацію.
- Ти мене чуєш? – почув він здалеку, хоча прямо перед ним сиділа його сусідка Олена.
До повітряних тривог всі звикли, але чомусь саме в цьому районі вони були найгучніші. Всі за звичкою йшли в підвал школи і пересиджували там, поки все не завершиться. Але тепер Ігор бачив, як його сусіди з двору ходять і матюкаються на завали.
«Добре, що всі живі залишись. Хоча чи надовго?..» - подумав Ігор.
Світло вимкнулось, тому всі увімкнули телефони та ліхтарі.
Він вирішив стати трохи корисним, тому походив попід стінами, роздивляючись, чи нема тут якогось запасного виходу чи вентиляції. З такими успіхами і кисню ненадовго вистачить, адже їх тут близько двадцяти людей. Проходячи повз стару шафу, Ігор думав над тим, що навряд чи в старій школі до такого взагалі додумувались, але несподівано відчув легесенький вітерець. Він не одразу зрозумів, тому дістав запальничку і запалив її. Вогонь танцював в протилежну від шафи сторону, тому Ігор одразу заглянув туди.
Шафа була набита всіляким мотлохом, а от за нею трохи просвічувалась діра. Він почав рухати її, і ті, хто був поруч, почали допомагати. Зрештою вони відкрили велику діру в стіні – темний тунель, з якого віяло неприємним холодом. Люди почали світити туди ліхтарями, але кінця видно не було.
- Це єдиний наш вихід, - сказав один з чоловіків, - треба йти, інакше нас тут не знайдуть.
- Треба спочатку все розвідати, а потім пускати людей, - сказав Ігор.
- Слушна думка, - відповів чоловік, - пішли разом, якщо нестрашно.
- Я теж хочу, - несподівано сказав ще один хлопець. Його майже всі знали, але ніхто з ним не спілкувався. Він жив у дворі десь півроку, але був тихим, наче миша. Більшість часу його навіть скоріше не помічали.
- Добре, підемо втрьох.
Ігор пішов за чоловіком, а хлопець пішов за ними обома слідом.
- Мене Діма звати, до речі, - повернувся чоловік.
- Ігор.
- Ігорю, дуже цікавить твоя думка, чи зможуть його знайти чи він так і залишиться в тіні?
Ігор здогадався одразу, про кого йде мова. Вже пару місяців їх район тероризує маніяк. Поліція вже його допитувала кілька разів.
- Мають знайти.
- Отож, - сказав Діма. – Бачив я ті трупи. Він вириває їм очі. Це наче його фішка, щоб виділитися. Але виглядає просто мерзенно.
Хлопець позаду мовчав. Вони йшли по темному тунелю вже десь десять хвилин, але поки нічого не знайшли. Навколо лише земляні стіни. Через декілька хвилин вони вийшли в ще один тунель, по якому були розвішані лампи, наче це був якийсь службовий тунель для працівників.
- І де ж вихід? – запитав Діма.
Ігор підійшов до дверей, які побачив і відкрив. Це була кімната, завішана фотографіями незнайомих людей, там були стільці, а також стіл, на якому були різні інструменти. Ігор підійшов оглянути. Там були доволі дивні штуки, що нагадували більше засоби для різання (м’яса?). Він придивився ближче і побачив на одній з них сліди крові.
Ігор поклав все на місце, зібрався виходити, але помітив ще шафу з купою банок. Він підійшов, посвітив, і придивляючись, побачив, що банки повністю забиті людськими очима.
- От чорт…
Ігор швидко вийшов з кімнати, кличучи Діму, але в коридорі нікого не було. Він хотів покликати хлопця, що йшов за ними, але згадав, що вони зовсім забули запитати його ім’я. Ігор пішов по коридору, продовжуючи кликати. Суцільна темрява і тиша нагнітали все більше.
Вийшовши за поворот, він побачив Діму, який сидів біля стіни. Ігор підійшов до нього і його ледве не знудило. Замість очей у Діми були дві дірки, а з-під них кров заливала все обличчя. Ігор повернувся і побачив хлопця, що був з ними.
- Вибач, - сказав він і вдарив Ігоря молотком по голові.