Мене звати Іполіт Миколайович, останнім часом, почав помічати що мої думки до Зиночки злітаються мов бджоли на квітку, я був бджілкою, а квіткою була Зиночка — молода дівчина, дочка приятеля, із заможної сім'ї Техменєвих.
Знову пив Спотикач із вчителькою Марією Іванівною. Вона п'яна лізла цілуватись, а мені хотілось бути поруч і Зиночкою.
Я під різним приводом, постійно, приходив до Техменєвих у гості: то скажу що книгу забув, то поруч у справах проходив.
Її батьки все зрозуміли, та не так, хотіли оддати на видання за мене старшу доньку Лесю, бо на Зиночку і не подумали — замала ще.
Ось і зараз, я сиджу налиганий, вчителька обіймає мене в одній сорочці, а я хочу до Зиночки, хоч листа їй пиши; ось би підвернувся привід завітати до дому Техменєвих...
Раптом я почув шум розбитих вікон, ґалас, крики, та скажений рик.
Я підскочив. Вчителька напівсонна плюхнулась на ліжко: "Іполіт, не уходьте...", виглянув у вікно — там були бридотні, замурзані, у багнюку й кров, люди: та які то люди — нелюди, потвори.
Ці потвори, хапали людей, їли заживцем бідолах, а яких не доїли — залишали, а ті прокидались та вже були їли інших.
Було чутно постріли рушниць.
Мені впало в думку, що цей хаос — мій шанс завітати до Зиночки.
Одягався намугикуючи народні мотиви. Поцілував сплячу вчительку, та закрив її на ключа, надіюсь вона буде в порядку.
Вийшов на вулицю, та побачив натовпи потвор яких військові відстрілювали рушницями, кололи багнетами, закидували гранатами. Один військовий побачив мене, покликав рукою, щоб я швидко біг до них, в безпечне місце.
Я побіг, а із-за рогу накинувся на мене дужий нелюд, повалив, клацав гнилими зубами перед обличчям, хтів відкусити ніс.
Вдарив його ліктем, але намарно. Накинулось на мене зверху ще двоє — жінка й дитина.
Ну все, пропав. Як раптом, чую, постріли багнетів, ті тварюки намертво попадали на мене, залили лице кров'ю, хрипіли останніми подихами.
Я нічого не бачив. З мене стягнули трупи, допомогли підвестись.
— Шо ти приймак? Теж знешкоджуєш скажених? — знайомий голос то був, десь його чув...
Рукавом протер лице від крові. Переді мною стояв батько молодшої Зиночки, та старшої Лесі.
Я подивився на нього, він все ще чекав відповіді.
— Таак, вже дюжину як прибив, — збрехав я.
— Овва, та ти мастак який! А чого до нас не заходиш у гості? Леся про тебе розпитувала, я ж бачу як ти їй подобаєшся.
— Та часу немає, ось тут викладав неподалеку, гроші заробляю...
— Слухай, я їду додому, тебе підвести? Я на конях, — сказав Тихменєв, — заїдеш до нас у гості, давно не був, заодно із Лесею привітаєшся.
— Та я зайнятий, кучу писанини, — сказав я, а в голові думу думав: який я Дурбецело, там же Зиночка в них дома...
Раптово від вибуху посипалась штукатурка, попадала черепиця. Я втягнув голову мов равлик, Техменєв стояв як був.
— Так Іполіте, відмови я не приймаю, а то тебе тут ще й потвори з'їдять, хто викладати донькам буде? Йдемо, поїдемо! — він міцною, чоловічою, рукою взяв мене за кволе плече, та повів у запряжену кіньми карету.
Їхали ми містом яке палало, вибухи, крики, сморід, кров. За цей час, поки їхали, на нашу карету тричі нападали нелюди — вперше: наскочила потвора на коня, та почала гризти його за карк. Кінь заіржав, піднявся навдибки та скинув під колеса карети того нелюда, розщавлений залишився позаду. Інші два рази Техменєв пристрелив їх рушницею з вікна.
Ми приїхали до садиби Техменєвих. Охоронці зводили частоколами огорожу, сторожові вежі, та відстрілювали потвор.
На порозі стояла мати сімейства, та Зиночка, яка тримала клятого ведмедика; вона його пестила більше ніж він того заслуговував — дурне дівчисько!
Ми зайшли у маєток: кришталеві люстри, дубові меблі, аромат ладану.
Мене провели до кімнати Лесі. Вона була прив'язана до ліжка: брикалась, її очі були червоні, шкіра багряно-смарагдова, як у тих потвор.
Коли Леся впізнала нас із Зиною, то заспокоїлась.
— Я не знайшла... відповідь... на вашу задачу, Іполіте, — сказала слабким, хриплим, голосом Леся.
— Не переймайтеся.
Я нахилився за зошитом Лесі, в цей час Зиночка прикусила мені вушко. Від неї пахло ялицею.
— Іполіте, а я правильно вирішала вашу задачку? — вона посміхнулась мені.
Я збентежено подивився на неї. Зиночка штовхнула мене на софу, встала на коліна, та розстібнула мій ремінь...