Пісня без слів

Розплющити очі. Погляд плаваючий — не тримається на пальцях витягнутої руки. Торкатися губ, відчувати грубі нитки, що їх стягують. Хочеться вдихнути глибоко — тільки рух повітря на піднебінні.

Холодно. Боляче.

Боляче? Ні, порожньо: як під долонею, коли та лягає в відсутність шиї, натикається на круглясті тіла хребців, ледь затягнуті тонкою шкірою, ковзає догори — і не знаходить там язика. У запалій грудній клітці не лишилось легень — лише серце лежить шматком вистиглого м’яса.

Закричати, та крик не виходить, звук не народжується. Слова помирають невимовленими в голові.

Руки м’якнуть. Все тіло тремтить — на свіжо натягнутій шкірі, поверх хребців, проступають руни. Переплетені лінії десятків чужих рун.

Що сталося? Пам’ять висипається, як кольорові скельця розірваного намиста.

Як згадати те, що було до цього? Знову і знову торкатись горла — знаходити провалля замість тепла тіла та пульсу артерій, мертвотну тишу замість руху й вібрацій гортані. Ключиці, здається, зберегли у собі відчуття дотику грубого леза ножа: надколоті, надламані, вдавлені.

В голові чомусь стільки дурних пісень — сміятись і плакати, плакати і сміятись. Та весь спів залишився в горлі.

Тієї ночі теж був спів, так багато, що голос сів, пересохло у горлі й стискало від болю. Він дивився без захвату, але не відводив очей. Від його погляду волосся на потилиці рухалось, хотілось посмикати намотане на руці намисто — там, де скельця врізались в шкіру, лишився слід. Там, де вони розсипались — він усміхнувся, м'яко та майже приязно.

— Заспівай для моїх доньок, подаруй їм звук свого голосу, — говорив. Скельця розірваного намиста тьмяніли й втрачали усі кольори у його руках. Голос його, відлунням в голові, повторював і повторювався, аж поки слова не втрачали сенс, поки не тьмарило здоровий глузд.

Неможливо пручатися. Відмовляти марно. Так причаровує, що навіть доньки — мішанина тіл, розладнаність рухів, суцільне знущання — не видаються потворними…

Хтось прийшов. Треба зустріти. Треба прохати про допомогу, благати про смерть. Але потилиця пам’ятає невагомий доторк його пальців, і в пустці за впалими ребрами в’ється з протягом його голос, непохитна воля:

— Коли зустрічаєш гостей непроханих — знищуй кожного.

Голова не тримається, коли її не тримати. Руки тремтять, ніби від холоду, але то щось інше, нове: передчуття смерті, болісної, страшної.

І коли вони чують пісню, без жодного слова чи звуку, відчувають усім тілом — з вух і носа поволі накрапає мозок.