Ужасний вечір

Мить істини. Годинник «бамкнув» дванадцяту, що означало не лише завершення календарного дня, а й завершення фінального етапу онлайн-конкурсу горрор оповідань.

Після підрахунку балів на моніторі висвітило назви трьох творів-фіналістів. З переможцем все було ясно. Ідеальна робота. Атмосферна, «тягуча» містика з двозначною кінцівкою. Не придерешся. Друге місце – також дуже достойний текст. А от щодо третього місця (твору під назвою "Жовтневі боги") були питання.

Адмін конкурсного сайту Левадівський дивився на цей опус і ніяк не міг допетрати, як така «хуйня» могла набрати стільки голосів від решти авторів дійсно класних і страшних творів.

«Якісь боги, що карають у збочений спосіб смертних людей, вбивають їх, знову оживляють, щоб повторювати свої хворі фантазії  знову і знову. Якийсь прибацаний слов’янський бог Рах – любитель аналу, казахський Ер – бедеесемщик і зоофіл…

ЩО ЗА ЙОБТВОЮМАТЬ?»

Цей "їбанутий" трешак не мав ніякого сенсу.

Левадівський пустив гучну «рибну» відрижку з присмаком щойно з’їджених івасів і забрав пусту пляшку "Тетеріва" зі столу. Його дід колись казав: «Пуста тара на столі – до біди. Став на підлогу, щоб все було гаразд».

Він взяв мобілку і набрав до іншого адміна, Той не відповідав.

– Давай, Ромка! – нервував Левадівський, – Візьми трубку і скажи, що ти теж в «ахуї»!

Але з мобілки лунали лише байдужі гудки. Левадівський відчув тривогу.

Зненацька, десь щось віддалено зашаруділо, тож він рвучко піднявся з крісла і пішов на звук. Вже за мить ввімкнув світло в вбиральні. Буквально якихось двадцять хвилин тому, відкладаючи доволі достойні личинки, на цьому унітазі сиділа його дупа. Що там збіса могло шарудіти?!!

Левадівський відчув, як липкий неспокій огортає мозок довгими мацаками. Гупання власного серця наростало щосекунди і ніби важким молотом віддавало аж у скронях. Він обережно наблизився до білого керамічного сідала і зиркнув за край.

Побачене змусило всю рибу, яку він з’їв вивергнутись зі шлунку назовні. Напівперетравлені івасі впереміш із пивом і шлунковим соком густо залили собою кахлі.

Зі смердючої глибини унітазу на нього дивилася голова. Страшна і брудна, з довгим, вимазаним фекаліями волоссям. Пара хижих очей зиркала на нього з-під замурзаних окулярів.

– Не чекав мене, гандон? – прбулькало з діри.

Левадівський з жахом зрозумів, що десь раніше бачив це обличчя. Ноги підкосились. Він притулився до холодної стіни. Тим часом, власник голови вилазив з унітазу. Повільно і жаско, немов почвара з фільмів Карпентера: спершу вуха, потім плече, друге плече. Все це супроводжувалося огидним хрускотом і вологим чваканням. Кістки й хрящі, деформовані вузьким отвором вбиральні, поступово ставали на місце, набуваючи початкової форми. Левадівський уже усвідомив, хто перед ним, та свідомість відмовлялася сприймати це до кінця.

– Бог світла Гор, біблійний Лот, Слов'янський Рах, Казахський Ер! Ти пказав колись, що мої тексти – параша, а сам не допетрав моїх пасхалок?

Левадівський в паніці вирішував що робити. Уже можна було здогадатися, чому його бідолашний колега не відповідав на дзвінок.

Створіння широко вирячило свої божевільні очі і заволало.

– В іменах моїх персонажів був зашифрований сюрприз! Невже ти, небритий дядьо, який в інтернеті прикидається таким розумакою , не здогадався виставити їхні імена підряд і прочитати що вийшло? Гор-Лот-Рах-Ер!!! Геніально ж!!!

Потвора діловито розстібнула ширінку на брудних штанях і рушила на Левадівського, хтиво зиркаючи на його оголену шию.

– Готуй горло, адмінчику!..

Спіткаючись, переляканий Левадівський задкував углиб дому. Тим часом, той кого він знав, як Артуріка, (придуркуватого персонажа з Полтави, котрого вони разом з іншими амінами дружно чмирли колись у соцмережах за недолугі тексти і неадекватну поведінку), насувався на нього все ближче. Левадівський відчув, що зараз просреться повторно.

Раптом, під ногою дзенькнуло. Відчувши прохолодне скло Левадівський взяв предмет у руку. У напівтемряві обнадійливо блиснула пуста пляшка Тетеріва. "Все-таки правий був дід" – гірко всміхнувшись подумав парубок і гехнув тарою об ніжку столу. Биті осколки впали на підлогу, залишивши у руці лиш «горло» пляшки з гострими зазубринами, готовими глибоко вгрузнути в тіло непроханого гостя.

– Потанцюєм? – вишкірив жовті зуби Артурік…

– Це мене ти трахнути хочеш в горло? – спромігся видавити з себе хриплий крик Левадівський. – Спробуй спершу горло Тетеріва!..

Тіла суперників сплелися у незграбній боротьбі, що місцями нагадувала дивний танець двох коханців. І поки вони танцювали , учасники конкурсу чекали оголошення імен переможців. Лиш мовчазні годинники на сотнях стін, рухали стрілки вперед, наближаючи цю нестерпну паузу до прохолодного ранку.