Тіло Ніка Орача

Тіло Ніка Орача нерухомо лежало у дратівливо яскравому світлі поліційних ліхтарів. Крові було небагато, земля встигла всмоктати більшу частину. Але яскраво червоні плями на соковитій весняній траві виглядали моторошно.

– Це якийсь лютий крінж, – промимрив Олексій Пилипенко, піднімаючись від тіла.

– А українською? – похмуро подивився на нього начальник.

– Перепрошую, Сергію Петровичу. Щось тут не так. Розумієте? Наче це все якесь безглузде інсценування, а не сцена злочину.

– Це ти йому розкажи, – крізь зуби майор.

Але Олексій звик довіряти своїм відчуттям. За три роки після академії він встиг побачити багато крові, бруду й всілякого огидного лайна. І щось у цій справі змушувало його озиратися за плече у темряву, що терпляче спостерігала за ними, ховаючись між деревами поза колом ліхтарів криміналістів.

– Особу з’ясували?

– Документів немає, лише лист, підписаний… зараз: Нік Орач.

– Іноземець якийсь?

– Не можу в нього запитати.

– Пожартуй мені ще, гуморист мамчин, – вишкірився майор, дістаючи цигарку, – і завтра охоронятимеш біотуалет у парку. Пальчики на ножі були?

– Ні. І це, на справді, не зовсім ніж. Середньовічний стилет. Його вразили у саме серце, дуже точно й майстерно. Але головне те, що стилетом до нього був приколотий аркуш паперу, де каліграфічно виведено «666».

– Чортівня якась.

– Але ж цей чувак і писав всіляку чортівню, – знизав плечима Олексій.

– Тобто? Звідки знаєш?

– То я погуглив, хто такий Нік Орач, – терпляче зітхнув слідчий. – З’ясувалося, досить відомий український письменник. Був, точніше. Судячи з фоток в інтернеті, це він.

Майор уважніше придивився до тіла. Вбивство відомої людини – це завжди цікава справа. На ній можна побудувати подальшу кар’єру. Це якщо розкрити. А якщо ні… То це ціла купа лайна, від якого потім не відмитися.

– Що ще?

– Він писав горор, криваві детективи, а ще про вампірів і всіляку погань. Тож я й подумав, може, це… Як краще сказати?..

– Дідько, Пилипенко, якщо скажеш, що це вампіри його грохнули, я сам тебе, трясця, прикінчу!

– Ні, ви що, Сергію Петровичу! Я мав на увазі якихось схиблених шанувальників, фанатів, сталкерів. Може, помста за щось або ревнощі. Або псих, що в такий спосіб хоче прославитися. Ну от як убивця Леннона.

– Знаєш, Пилипенко, інколи я не знаю, навіщо тримаю тебе тут з усією твоєю дичиною. Де ти береш усі ці безглузді ідеї? Ти вживаєш? Завтра з ранку щоб пройшов позачерговий тест на наркотики, зрозуміло? Що кажуть криміналісти?

– А нічого. Слідів немає, чужих відбитків немає, містика якась.

Подув холодний вітер, і слідчий підняв блискавку куртки, нервово озираючись за коло світла. Там точно щось було, і це щось вичікувало, зачаїлося. В Олексія з’явилося відчуття, що хтось добряче з них знущається, і все це інсценування. Що цей Нік Орач зараз встане і прокричить:

– Бу! Як же ви, дурні, повелися!

Але тіло лежало нерухомо, нагадуючи, що їм варто займатися своєю справою. Слідчий про всяк випадок провів ліхтарем навкруги, але окрім команди криміналістів і патрульних біля машини нікого не побачив.

– Напишеш мені у рапорті про містику, і я тобі гарантую нову посаду. Десь у глушині карпатського села, зрозумів?

– Та ні, Сергію Петровичу, – виправдовувався Олексій. – Просто той лист – там якесь містичне оповідання було.

– Нехай спеціалісти ретельно перевірять і текст на підказки, і папір, все. Гаразд, якщо тут ловити вже нема чого, то решту покаже розтин. І опитування знайомих. Криміналісти закінчили? Можна забирати тіло?

– Тіло можете забирати, – тихо відповів невисокий худий старий, що незрозуміло звідки взявся, – а душу залиште. Вона тепер належить мені.

– Що? Ви хто такий взагалі? Як ви сюди потрапили? – обурився майор. – Мороз! Хто пустив цивільного на об’єкт?!

Старий жестом зупинив патрульного і повернувся до майора:

– Цей лист, там 666 слів кращого містичного оповідання для літературного конкурсу. За перемогу і славу автор запропонував мені свою безсмертну душу. Я лише забув попередити його, що слава прийде посмертно. Тож тіло забирайте, а душу залиште мені.

– Що за маячня?! В кайданки його, допитаємо у відділку!

– От же ж йолопи, – старий похитав головою. – І обіцяв же собі не кидати бісеру перед смертними. Ладно, хлопці, забудьте.

Він повернувся і пішов у темряву, за коло ліхтарів, кульгаючи на праву ногу.

– Ти все зрозумів, Пилипенко? – майор суворо подивився на слідчого. – Як заберуть тіло, пензлюй опитувати свідків і знайомих.

– Авжеж, Сергію Петровичу. Все ж краще, ніж тут на холоді тинятися.