Тіло Ніка Орача нерухомо лежало у дратівливо яскравому світлі поліційних ліхтарів. Крові було небагато, земля встигла всмоктати більшу частину. Але яскраво червоні плями на соковитій весняній траві виглядали моторошно.
– Це якийсь лютий крінж, – промимрив Олексій Пилипенко, піднімаючись від тіла.
– А українською? – похмуро подивився на нього начальник.
– Перепрошую, Сергію Петровичу. Щось тут не так. Розумієте? Наче це все якесь безглузде інсценування, а не сцена злочину.
– Це ти йому розкажи, – крізь зуби майор.
Але Олексій звик довіряти своїм відчуттям. За три роки після академії він встиг побачити багато крові, бруду й всілякого огидного лайна. І щось у цій справі змушувало його озиратися за плече у темряву, що терпляче спостерігала за ними, ховаючись між деревами поза колом ліхтарів криміналістів.
– Особу з’ясували?
– Документів немає, лише лист, підписаний… зараз: Нік Орач.
– Іноземець якийсь?
– Не можу в нього запитати.
– Пожартуй мені ще, гуморист мамчин, – вишкірився майор, дістаючи цигарку, – і завтра охоронятимеш біотуалет у парку. Пальчики на ножі були?
– Ні. І це, на справді, не зовсім ніж. Середньовічний стилет. Його вразили у саме серце, дуже точно й майстерно. Але головне те, що стилетом до нього був приколотий аркуш паперу, де каліграфічно виведено «666».
– Чортівня якась.
– Але ж цей чувак і писав всіляку чортівню, – знизав плечима Олексій.
– Тобто? Звідки знаєш?
– То я погуглив, хто такий Нік Орач, – терпляче зітхнув слідчий. – З’ясувалося, досить відомий український письменник. Був, точніше. Судячи з фоток в інтернеті, це він.
Майор уважніше придивився до тіла. Вбивство відомої людини – це завжди цікава справа. На ній можна побудувати подальшу кар’єру. Це якщо розкрити. А якщо ні… То це ціла купа лайна, від якого потім не відмитися.
– Що ще?
– Він писав горор, криваві детективи, а ще про вампірів і всіляку погань. Тож я й подумав, може, це… Як краще сказати?..
– Дідько, Пилипенко, якщо скажеш, що це вампіри його грохнули, я сам тебе, трясця, прикінчу!
– Ні, ви що, Сергію Петровичу! Я мав на увазі якихось схиблених шанувальників, фанатів, сталкерів. Може, помста за щось або ревнощі. Або псих, що в такий спосіб хоче прославитися. Ну от як убивця Леннона.
– Знаєш, Пилипенко, інколи я не знаю, навіщо тримаю тебе тут з усією твоєю дичиною. Де ти береш усі ці безглузді ідеї? Ти вживаєш? Завтра з ранку щоб пройшов позачерговий тест на наркотики, зрозуміло? Що кажуть криміналісти?
– А нічого. Слідів немає, чужих відбитків немає, містика якась.
Подув холодний вітер, і слідчий підняв блискавку куртки, нервово озираючись за коло світла. Там точно щось було, і це щось вичікувало, зачаїлося. В Олексія з’явилося відчуття, що хтось добряче з них знущається, і все це інсценування. Що цей Нік Орач зараз встане і прокричить:
– Бу! Як же ви, дурні, повелися!
Але тіло лежало нерухомо, нагадуючи, що їм варто займатися своєю справою. Слідчий про всяк випадок провів ліхтарем навкруги, але окрім команди криміналістів і патрульних біля машини нікого не побачив.
– Напишеш мені у рапорті про містику, і я тобі гарантую нову посаду. Десь у глушині карпатського села, зрозумів?
– Та ні, Сергію Петровичу, – виправдовувався Олексій. – Просто той лист – там якесь містичне оповідання було.
– Нехай спеціалісти ретельно перевірять і текст на підказки, і папір, все. Гаразд, якщо тут ловити вже нема чого, то решту покаже розтин. І опитування знайомих. Криміналісти закінчили? Можна забирати тіло?
– Тіло можете забирати, – тихо відповів невисокий худий старий, що незрозуміло звідки взявся, – а душу залиште. Вона тепер належить мені.
– Що? Ви хто такий взагалі? Як ви сюди потрапили? – обурився майор. – Мороз! Хто пустив цивільного на об’єкт?!
Старий жестом зупинив патрульного і повернувся до майора:
– Цей лист, там 666 слів кращого містичного оповідання для літературного конкурсу. За перемогу і славу автор запропонував мені свою безсмертну душу. Я лише забув попередити його, що слава прийде посмертно. Тож тіло забирайте, а душу залиште мені.
– Що за маячня?! В кайданки його, допитаємо у відділку!
– От же ж йолопи, – старий похитав головою. – І обіцяв же собі не кидати бісеру перед смертними. Ладно, хлопці, забудьте.
Він повернувся і пішов у темряву, за коло ліхтарів, кульгаючи на праву ногу.
– Ти все зрозумів, Пилипенко? – майор суворо подивився на слідчого. – Як заберуть тіло, пензлюй опитувати свідків і знайомих.
– Авжеж, Сергію Петровичу. Все ж краще, ніж тут на холоді тинятися.