Самотність темряви

Що ви пам’ятаєте про своє дитинство? Той час, коли весь навколишній світ був Всесвітом можливостей. Коли все поставало перед вами в найяскравіших фарбах і кожне враження залишалося на все життя.

Батьки для вас є найкращими і найсильнішими, майже Богами. Ви боїтесь темряви і навколо багато небезпек, якщо вірити матері. Ви їх не бачили, вони просто існують. Як то великий кусючий пес, кліщі чи можливість кудись впасти. Проте є ще один вид небезпек, про які не здогадаються матері в своїх найстрашніших снах. Небезпека, яка може бути на відстані витягнутої руки від дитини і лише від її вибору  залежить чи вона буде існувати через мить. Скільки таких розкидано по світу – невідомо, але, мабуть, кожен із нині дорослих проходив біля неї зовсім близько і ця близькість й досі озивається в їхніх нічних кошмарах та фобіях…

Посеред залитого сонячним світлом двору стояв хлопчик. Йому було п’ять років, тому світ поставав перед ним у всій красі. Сонечко добре пригрівало, комарі ще не встигли повилітати зі своїх сховків, а попереду було ціле літо на хуторі у бабусі.

Найбільше хлопчик любив досліджувати територію навколо бабусиної хатинки. Там був старий – престарий садок, в якому росли високі та товсті груші. За розповідями бабусі, ці груші висадив ще її прадід. Все так і віяло старовиною та вічністю. Особливо це стосувалось  комори з темного дуба. Сама по собі комора була охайна і доглянута, проте темна в любу пору дня. Лампочки чомусь не витримували там і постійно перегорали. Хлопчик любив туди зазирати, адже там завжди було повно всякої всячини, яка стояла попід стінками. А ще там був цей запах – запах невідомих скарбів і таємниць. Батьки не дозволяли хлопчику вештатись там, проте з мамою чи бабусею він там бував. Хоч хлопчик й боявся трошки темноти, проте його манила та комора, яка зазивала до себе темним проваллям дверей.

От і зараз, стоячи посеред двору, він допитливо дивився на чорний отвір дверей, які хтось залишив відчиненими. Хлопчик пам’ятав настанови матері не лазити в коморі, проте він пам’ятав й настанови, що всі небезпеки – за подвір’ям. Йти до річки – зась, в ліс – небезпечно, гуляти під двором без нагляду дорослих – не можна. Безпечна територія лише тут. Тому чому б не заглянути до комори в такий сонячний день і сховатись там від спеки?

Наче загіпнотизований, хлопчик вдивлявся в темне провалля і думав про те, які скарби там знайде. А коли знайде, то навіть бабуся посміхнеться його знахідкам. Тому поволі, потроху, він почав йти до відкритих навстіж дверей. Раптом в нього виникла нав’язлива думка розділити самотність комори, в яку ніхто не заходить.

-                Він не хоче бути сам, - раптом подумав хлопчик і здивувався цій думці. Але вона додала йому впевненості, хоча до самого порогу хлопчик йшов поволі, неначе сонячний день не хотів відпускати його в провалля темряви. Неначе якась частка його душі противилась цьому пориву.

Коли хлопчик підійшов до порогу комори, то вже відчув цю прохолоду та запах дуба. Ось так, стоячи за один крок до темряви, він ще секунду повагався і нарешті ступив за поріг одним рішучим кроком. Зайшовши туди, як завжди, всі звуки немовби затихли, а слух разом з тим загострився.

-      Щось не так, - подумав хлопчик. Щось було по іншому. Темрява. Вона була скрізь. Неначе світло не потрапляло в це приміщення, хоча зазвичай воно лягало світлою полосою на підлогу. Але зараз хлопчик немовби поринув в темну воду – він колись впав в ставок і знав, що це таке -  не бачити нічого в мутній воді. Проте навіть тоді було видно хоч трішки світла.

Раптово стало дуже самотньо. Час немовби уповільнився, неначе він чекав тут когось вже довгий час. Хлопчик відчув, як по шкірі пробігли дрижаки і йому захотілось повернутись в світлий день, до сонця.

Доклавши всі зусилля, хлопчик розвернувся обличчям до виходу. А там, за порогом, побачив хлопчика, який допитливими очима дивився неначе на нього і в той самий час наче скрізь нього. Це стояв він сам і останньою думкою було здивування цим фактом. Проте все це застелило відчуття безмежної самотності.

-                Я не хочу бути сам, - прошепотів хлопчик в коморі, а хлопчик із сонячного дня відповів рухом до темного отвору.