В цей світ воно прийшло сліпим. Серед декількох братів і сестер це кошеня було найменшим і найслабшим. Проте мама – кішка наділила любов’ю та доглядом всіх. З часом його оченята розкрились і побачили цей світ – такий широкий, незвіданий та страшний, але мама була поруч, тому страх завжди відступав. Їм затишно жилося в їхньому сховку і все було б добре, аби цей світ не був ще достобіса жорстоким.
Одного травневого ранку мама не повернулась до їх затишного гніздечка. Кошенята чекали скільки могли, але голод таки заставив їх вийти зі сховку на пошуки неньки та їжі. А так як вони були ще досить маленькими, то швидко розбрелись в різні боки і погубили один одного. Не ясно, яка б доля спіткала наше кошеня, якби його не підібрала старенька бабуся. Була вона низенька, пахла травами і мала грізний вигляд. Проте, як з часом виявилось, було в неї золоте серце. Вона забрала кошеня до своєї хатинки на краю села. Там було тихо, поруч був ліс і старе – престаре кладовище. Тому кошеня не бачило інших людей. На те була ще одна причина – стару бабусю в селі вважали за чорнокнижницю та відьму, тому оминали її будиночок і всіляко проклинали позаочі.
Пройшло майже півроку і кошеня підросло. Йому було добре у бабусі, він мав їжу і було з чим погратись, адже в низеньку похилу хатинку часто навідувались мишки. Та й бабуся любила його пестити й розповідати давні легенди, про які вже забули люди.
Але світ не тільки жорстокий, а ще й несправедливий. Одного ранку бабуся так і не встала зі свого ліжечка. І як би кошеня не намагалось її розбудити, йому це не вдавалося. Воно ще не знало, що таке смерть. Тому кошеня вирішило, що бабуся спить. Поки до будинку не навідались люди, воно оберігало стареньку від мишок…
Хоча стару відлюдьку вважали чорнокнижницею, але все ж поховали по християнськи, хоч і на старому кладовищі. Проте хатинку хтось таки підпалив і наше кошеня залишилось без дому.
Вже був початок похмурого листопада. Кожен ранок стояли холодні тумани. Але кошеня завжди приходило до могили бабусі. Все таки це була перша людина в його житті і йому було сумно бути одному.
В тому селі було багато недобрих людей, але був лише один справді жорстокий хлопець. Його улюбленим заняттям було полювання на домашніх тварин. Він міг вбити собаку чи кішку, курку чи качку. Це приносило йому задоволення, робило його у власних очах вищим і могутнішим за всіх. Він вмів добряче приховувати цю властивість своєї натури, а своїх жертв викидав на старому кладовищі. Тому ніхто не підозрював його у зникненнях домашніх улюбленців і всі випадки списували на відьмацтво старої схибленої бабки на краю села. Цей хлопець давно мав на неї зуб, адже якось вона не дала йому забити палицею двох собачат. Тому він дуже радів можливості після її смерті підпалити її будинок.
Але хворий підліток на цьому не хотів зупинятись. Він хотів ще й осквернити могилу сільської відьми. А те, що старе кладовище було закинутим, додавало йому хоробрості.
Тому під вечір одного осіннього дня, за годину до заходу сонця, він рушив до своєї мети, взявши по тихому батькову сокиру. Був туман, але він таки знайшов свіжу маленьку могилу з невеличким дерев’яним хрестом. І яке ж було його здивування, коли побачив під ним маленьке кошеня.
- Оце пощастило! Почну з тебе, - сказав він з маніакальною посмішкою і рушив до могили з піднятою сокирою. Кошеняті було страшно, але він вирішив захистити своїм тільцем останнє ліжко своєї хазяйки і злобно зашипів на хлопця. Просвистіло повітря і кошеня, закривши оченята, завмерло в очікуванні удару. Проте сокира вдарилась об похилений дерев’яний хрест і наглухо застрягла там. Матюкнувшись, хлопець став колінами на могилу і протянув руки до кошеняти…
Земля під ним здригнулась. Дві напіврозкладені руки витягнулись із могили і вчепились хлопцю в обличчя залізною хваткою. Не встигнувши й писнути, його притягнуло до могили обличчям вниз. Він відчув як великі пальці давлять його очі і скрикнув, коли вони луснули під силою натиску.
- Їжте, мої хороші, - прошепотів тихий голос з під землі. Останнім, що почув агонізуючий хлопець були голодні голоси собак і котів, яких він вбив…