Дівчинка виросла

 Гнійний з кров'ю помаранчевий міхур повільно котився до обрію. Центральною вулицею селища йшла жінка без взуття. Застібнуту на два ґудзики білу сорочку зросили багряні плями. Бліду шкіру на щоках бороздили висохлі смуги від сліз, та вона не плакала. Губи ворушились, та вона мовчала. Тримала на руках і міцно притискала до грудей своє бездиханне дитя. А навколо, наскільки ставало очей, буяла зелень.

 Віддалене від шумної цивілізації поселення єдналось з природою. Порожні обійстя оточені живоплотом, холодні будинки оповиті сіткою плюща. Мохом та бадиллям поростав вхід у закинутий тут дослідницький центр. Листя шепотіло, майоріли квіти у садах. Різнобарвні та сліпучо білі, вони пишались своєю вбивчою красою.

 Хтозна як все почалось. Громада не сильно переймалась коли корова старої Касії почала давати чорне молоко, а потім, пирскаючи слиною, сконала на своїм ланцюгу. Сусідки перешіптувались про поганські ритуали та кару за них.

 Пізніше, пані Роза зготовила щойно зібраних кормових буряків і погодувала свиню. А вранці несамовито закричала перед залитим кров'ю льохом: знавісніла животина пошматувала і зжерла тринадцять своїх же поросят. Тем для обговорення біля продуктових магазинів вистачало. Люди страхали одне одного історіями про сказ, нову мутацію свинячого грипу й експерименти в таємній лабораторії.

 Лозинські першими зібрали речі й втекли з села в день, коли риба в ставках поспливала черевом до верху. Утікачів побільшало як з кранів у кожній оселі потекла зелена вода. Чи вбереглись вони, чи лиш відтермінували неминуче?

 Налетіла гроза, збиваючи градом городину й трави в полях. Тоді заболотіли колодязі, а квіти на ранок випростались, стояли цілі й неторкані наче нічого не трапилось.

 Коли маленька Мартуся принесла додому дивну червону квітку, її мати Віола закопала за хатою мертве кошеня. Аби донька не тужила за котиком і мала за чим доглядати, посадила квітку у вазон.

 У Тамари в саду не росло загадкових квіток, лишень блекота, кропива та будяки. Вона дивилась у вікно й рахувала краплі валеріани в ложці. Думала що їде дахом: тільки вчора полола бур'ян.

 Через тиждень похоронили Касію. А наступного ранку в лікарню з отруєнням забрали трьох дітей. І фермера Корнійчука, щоправда, з іншої причини. Він підпалював ліс, мовчки дивився як вогонь смокче та облизує сирі стовбури, покриваючи пекучими ранами. Коли люди кинулись гасити полум'я, розказував всім що дерева хотіли його вбити. 

 В ліс пішов і не повернуся чоловік Рози. На гілках помітили товсті сірі мотузки кишок. А тіло Тамари знайшли в її ж саду, оповите чіпкими пагонами бур'янів навколо шиї, рук і ніг. Всі згадали Корнійчука, що як він мав рацію.

 Хтозна коли все почалось. Може невизнаний вчений з геніальним задумом «що ж станеться» змішав «оту» жовту рідину в пробірці з «тією» рожевою. Або коли ще перші поселенці розсунули незаймані ноги лісів і зґвалтували їх своїми сокирами. Скорили природу, як довірливе дитя.

 Але дівчинка виросла. В її заплутаному зеленому волоссі сміття та пластик. Ніжна шкіра вкрита озоновими виразками й заплямована мазутом. В її венах каламутні мертві води, в легенях чорний гар. Але серце ще б'ється. Чи важливо коли все почалось? Мабуть, час вже задуматись що ж чекає всіх далі.

 По розплату прийшли дерева, квіти та трави, усе що росло з-під землі. Їх рвали, косили, рубали, а наступного ж дня все знову покривалось молодими заростями глоду та шипшини, листям лопухів та папороті. Рослини випорскували токсини: у людей з'являлась висипка, свербіж, хтось харкав кров'ю. Здихали тварини, померло четверо дітей. Та ніхто більше не тікав.

 Віола прокинулась від крику. За стіною щось впало і розкололось. Жінка встигла застібнути лише два ґудзики й помчала в кімнату до доньки. На підлозі валялись уламки горщика й чорнозем. А над ліжком дитини нависла болотна істота на тонких ногах-пагонах. Слина скрапувала з трубчастої червоної морди без очей, але з гострими як шипи зубами. Істота трусила відростками, що хаотично стирчали з неї й нагадували щурячі хвости. Одним з них розбила вікно, пролізла назовні й змішалась з рослинністю в саду. Тіло Мартусі тремтіло і колихалось як драглисте болото, ніби не мало кісток. З-під шкіри випинали колючки, ніби росли зсередини. Ридаючи, мати пригортала до себе холодне обм’якле тіло, а воно шипами вгризалось їй у шкіру. Вибігла на двір, кликала на допомогу. Але того ранку не прокинувся більше ніхто.

 Тільки квіти.