Трухлява дерев'яна сходинка втомлено зарипіла, коли на неї ступила кросівка тридцятого розміру. Повіяв запах вологої штукатурки й мишачого посліду. Свят охопив лікті долонями.
— Туди? — обернувся він до старших хлопців.
Арсен із зайнятим жуйкою ротом мовчки кивнув, а його дебелий товариш на прізвисько Ковбаса підтвердив: «Я сам бачив».
Вірити їм не хотілось, але м'яч не міг зникнути. Свят знову глянув у темну пащу підвалу. До застояних запахів додався сморід перегрітого трансформатора.
— Внизу є вимикач, — прочванькав Арсен.
— Але я б не радив, — докинув Ковбаса. — Краще її не бачити.
— Що? Кого?
— Почвару, — відповіли обоє.
Свят насмішкувато пирхнув.
— Не віриш? — Арсен посерйознішав. — А про одноокого Мирона чув?
Хлопчик невпевнено кивнув.
— Зимував тут, побачив Почвару й виколов собі очі, — пояснив Ковбаса. — Одне, щоправда, цвяхом.
— То що, м'яча принесеш? — вишкірився Арсен. — Чи злякався?
Ковбаса встромив великі пальці під пахви й став махати ліктями, приказуючи: «Ко-ко-ко». Свят розумів: тепер не у м'ячі справа — треба довести старшим, що він не боягузливе курча.
Р-р-ри-и-и-ип — застогнала друга сходинка. Здавалось вона зламається, тож хлопчик ступав обережно. Ноги тремтіли, руки в повітрі виборювали рівновагу. Пальці ледь торкались брудної стіни, шукаючи опору й обтирали тиньк. Штукатурка потріскала, ніби її пропололи пазурі Почвари, лишивши безкровні рани. Крок за кроком Свят зійшов донизу й потягнувся увімкнути світло.
З глибини підвалу долинало гудіння трансформатора. Клацнув вимикач. Скалічене світло блимнуло лише на мить: лампочка на стелі вибухнула й розсипалась дощем зі скла та іскор. Свят затулився руками.
Оглянув долоні й скривився від смороду. Затиснув ніздрі пальцями лівої руки, а правою видобув з кишені затертий смартфон. Світла ставало на два кроки попереду.
Під ногами сміття та бруд. Валялись зіжмакані пачки від цигарок, стояв почорнілий слоїк з недопалками. А ще великий іржавий цвях. Сахнувшись, Свят згадав про одноокого. Нога зачепила порожню бляшанку від котячих консервів і та з гуркотом покотилась у темряву. Щось легенько, ніби павучою лапкою, торкнулось правого вуха. Хлопчик струснув головою, підскочив нажахано, наче його тикнули під ребра й відступив крок убік. Під лівою кросівкою чвакнуло. Свят підняв ногу: від підлоги до підошви розтягнулись в’язкі цівки коричневої гидоти.
Гудіння трансформатора ставало схожим на утробне гарчання. Мисленим зором Свят бачив, як в темноті Щось сидить і чекає коли той підійде ближче. М'язи задніх лап напружені — готові до стрибка. Передні застигли в повітрі, виставивши по шість пальців з кігтями — готові хапати. На хребті настовбурчилась чорна шерсть. Чотири пари червоних очей пильно стежать за кожним кроком. Довгі гострі ікла в очікуванні скуштувати свіжу плоть, а роздвоєний язик впорскувати слизькі личинки. Свят приборкав уяву й ступив крок уперед.
Біля стіни лежала купка мотлоху: закоржавілий від бруду старий плащ, з-під якого визирав один черевик. В надії що м'яч закотився туди Свят смикнув за поточний міллю рукав. Від побаченого навіть пальці на ногах стиснулись у кулачки. Під ганчір'ям лежало понівечене тіло місцями прогниле до кісток. Нижня щелепа небіжчика відвисла, вуста застигли в німому крику, а єдине біле примружене око вдивлялось у чорноту стелі. Щось незбагненне трапилось потім: з різким хрустом голова мерця повернулась до хлопця, а з розчахнутого рота висунулись чорні ворсисті щупальця, по яких стікав коричневий слиз.
Свят закричав, кулею кинувся до виходу. Мчав до дверей, але ті немов віддалялись від нього. Здавалось вони зараз затріснуться самі собою й назавжди відріжуть від білого світу. Позаду стугоніли сходи. Він відчував присутність, та озирнутись не ставало ні часу, ні духу. Почвара вже поряд. Ближче. Щось ухопило за гомілку й він ледь встиг підставити руки, аби не вдаритись лицем. Це вже кінець.
Але підвівся.
Вирвався на двір і знемоглий повалився на землю. Його накрила чиясь тінь.
— Де м'яч, дурбецало?
Свят знову підвівся та не міг відірвати погляду від чорного провалля — все чекав коли звідти Щось вистрибне та поженеться за ним.
— Триндець, тепер тато відірве мені голову, — вів далі Арсен.
— Або закриє в такому ж підвалі, — захихотів Ковбаса. — На тиждень, аби ти нічого не їв, а тоді розпанахає твоє черево! Дістане порожній шлунок, надме повітрям і створить новий м'яч.
— Що-о? — Свят нарешті перемкнувся з того, що щойно бачив на те, що чує. — Т-твій тато таке зро-зробить?
Арсен заперечливо похитав головою.
— То нащо казати таке?
Двері в підвал скрипнули і затріснулись самі собою.