Борщі

— Як бачите, Вельмишановний, у нас на станції все працює справно, та й люди всі при роботі, нема кому такими жартами займатись. — Студеного ранку начальник залізничної станції Бірзула зняв з себе шапку і почав перебирати її в руках. І майже пошепки додав: — Люди бояться звільнень. Такого б не робили.

— Бачу! — процідив справник крізь зуби та копнув камінець, який підлетів, а потім покотився по замерзлій землі. — Петре, рушаймо, нам ще їхати 24 версти до Балти.

Справник Ананьївського повіту, Павло Андрійович Нечаєв, та його помічник подались до екіпажу.

Тривало розслідування справи про дивні сигнали, які отримували на станції Балта від Бірзули. Перше повідомлення «Веселих Сьвят!» надійшло 6 грудня. В День Святого Миколая відправнику пробачили витівку. Наступного дня в телеграмі повідомлялось про заміну ділянки колії. За чотири дні додалось ще прохання про медичну допомогу. 16 грудня надійшло повідомлення про аварію, яка, як з’ясувалось, не відбулась. Про ситуацію доповіли керівництву залізниці — і директор Одеської гілки особисто звернувся до Нечаєва з проханням взяти цю справу. Всі сигнали надходили з Бірзули в різний час, але мали одну спільну деталь. Їх ніхто не надсилав. Принаймні, так стверджували на самій станції й зараз це підтвердила перевірка.

Справник вже підніс ногу, щоб залізти до екіпажу, як почув:

— Почекайте! Пане… з Балти! — з будівлі станції вибіг робітник і щодуху, намагаючись не послизнутись, мчав до Нечаєва з папірцем у руках.

Справник швидко пробіг очима текст:

— Цього не може бути! — пара повітря випорснула з його рота.

Петро взяв телеграму у Нечаєва:

— Балта знову отримала повідомлення звідси?! Але ж ми весь час чергували коло телеграфу. Добу! Всю ніч!

— Це означає тільки одне, що сигнали надходять не з Бірзули, а з однієї з сигнальних будок на лінії Бірзула–Балта. — Нечаєв заклав руки за спину і міряв перон своїм кроком. — Де найближчий переїзд?

— У Побережжі, Вельмишановний, — відповів начальник станції.

Сигнальна будка Побережжя знаходилась на узвишші, тож повітовий справник Нечаєв вирішив заїхати до найближчого села і взяти кілька помічників з лопатами та конями, якщо застрягнуть в заметі.

— А що то за чоловік, черговий переїзду? — Петро розпитував смаглявого місцевого, поки підіймались на насип з залізничними коліями.

— Старий Степанишин — чоловік самітній, має хату край села. Останні роки жив тут, у будці. Ми його зрідка бачим. Як приходить, то на недільні служби.

— Перед Миколая був, — вклинився в розмову інший селянин, — боявсь, що попросять піти з колії. Казав, що треба буть корисним. А я йому: «Хто тебе з твоєї будки звільнить, та й охочих замінять тебе нема». Влітку ще нічо, а зимою тут…

Звечоріло, коли чоловіки дійшли до будиночка. Світло в ньому не палало, не було жодних слідів на снігу. Підійшли до дверей — замело поріг. Справник постукав у двері — тиша. Ще раз.

— Штовхайте! — наказав Нечаєв.

Двоє селян притулились до дерев’яних дощок і надавили на них усією своєю масою. Двері відчинились. Всередині було чисто, але стояв затхлий, солодкуватий запах. Запалили лампу. За столом дрімав сивий чоловік. Він злегка нахилився на бік, ліву руку тримав на сигнальному пристрої телеграфу.

— Мертвий, — констатував Петро. — Слідів насильства не бачу. Через низьку температуру в приміщенні майже непомітні ознаки розкладу. Помер він більше, ніж 72 години тому…

— Тож надіслати вчора ввечері нічого не міг, — справник закінчив думку Петра.

***

— Коли я обстежував тіло, то на руці були пухирі, як від опіку. Свіжі. Налиті. На давно задубілому тілі. Не розумію, — Петро розмірковував вголос.

Справник стояв біля столу і розглядав телеграми, які продовжували надходити до Балти після їх повернення. Щодня. В тексті — лише одна літера. «Б». «О». «Р». «Щ».

— Ми проїхали вздовж колії, перевірили всі сигнальні будки… — Нечаєв бахнув по столу кулаком.

У двері постукали й подали нову телеграму: «І».

— Борщі, — бубнив справник, — щось знайоме.

Підійшов до мапи залізничних шляхів.

Вибух було чутно ще на під’їзді до станції Борщі. Двоє чоловіків, не дивлячись на сніг та вітер, пробиралась кучугурами до джерела заграви.

— Ви прийшли мене звільнить? — Перед справником та його помічником виринула чоловіча фігура з колійним молотком. Наближався. Мухи снігу кружляли навколо його обличчя. — Колія тріснула, її треба було замінить. Я ж сигналізував. Маю буть корисним.

***

Дорожнього майстра, що розібрав колію та спричинив катастрофу на Тилігульському насипі 24 грудня 1875 року, слідству не вдалось знайти.