Щось не так із псом

Вадим їхав в автомобілі, і розмовляв зі своїм другом Андрієм по телефоні через гучномовець:

— …Ой, та як згадаю студентські роки, мене одразу дрижаки пробирають. Хоч уже двадцять років минуло. Жахливі часи. Просто мерзенні. Я не доїдав. В гуртожитку всюди миші і таргани. Викладачі, гниди, завалюють, бо не можу дати їм на лапу. Дев’яності. Всюди наркота, проституція, бандитизм. Пам’ятаєш, як мене на вокзалі цигани обікрали? Забрали стипендію, яку я саме отримав, — Вадим важко видихнув, і трохи заспокоївся. — А знаєш, коли в мене почало все налагоджуватись? Після того, як я отоді в гуртожитку впав зі сходів, стукнувся головою і втратив свідомість. Після того моменту все потроху почало йти краще. І зараз в мене все просто чудово. Крута робота, яка мені подобається. Хороший автомобіль. Неперевершена дружина. Дві чарівних донечки. Ніколи не думав, що в мене будуть такі гарні діти. Ніколи не сподівався, що мені пощастить знайти таку хорошу дружину... От лише із псом щось не так. Не знаю, що саме, але останнім часом з ним почало щось відбуватися. І я не розумію що саме, але з ним точно щось не так.

— Може тобі треба ще раз стукнутись головою, щоб і пес став ідеальним? — пролунав з телефону голос друга Андрія.

— Чувак, не смішно. Я серйозно. Раніше з Тарзаном все було добре, але якоїсь миті… Я навіть не знаю як це сказати. Але з ним щось не так… Ну гаразд. Я вже вдома. Пізніше ще побалакаємо.

Вадим вийшов із автомобіля перед красивим двоповерховим будинком. Всередині його одразу зустріла струнка брюнетка.

— Привіт, любий! — поцілувала вона його.

— Привіт, сонце!

— Ура, тато приїхав! — вискочило з вітальні дві дівчинки шести і восьми років.

— Привіт, мої янголятка. Як ви себе поводили? Маму слухали?

— Та де там, — відказала дружина. — Розмалювали фломастерами шпалери у своїй кімнаті.

— Впевнений, що кімната стала тільки гарнішою, — Вадим обійняв доньок. — Ви ж у мене справжні художниці. Що ви там намалювали?

— Єдинорога!

— І принцесу.

— А ще хмаринки, сонечко.

— І квіточки.

Вадим напружено завмер, коли у коридорі з’явився пес.

— Що в нього з очима?

— В кого? — не зрозуміла дружина.

— У Тарзана.

— Все добре, наче.

— В нього людські очі! — ледь не прокричав Вадим.

Безпородистий пес, білий з чорними та коричневими плямами, середнього розміру, сидів у коридорі і дивився на Вадима.

— В нього очі стали схожими на людські!

Пес сів, продовжуючи споглядати на Вадима.

— Йому немов пришили чужі очі.

Пес встав і розвернувся. Але голова його продовжила дивитись на Вадима.

— Ви… ви це бачите!? — панікував він.

Пес почав підходити до Вадима.

— Фу! Не підходь! Сидіти!

Пес раптом став на задні лапи і опинився такого ж зросту, як і Вадим. І отак, повернутий одночасно і спиною і мордою до Вадима, підходив до нього.

— Тікайте! Тікайте всі! — панічно верещав Вадим.

— Любий, що таке? Ти нас лякаєш!

Він глянув на дружину, яка перелякано на нього дивилась й обіймала дочок, які здивовано спостерігали за батьком.

А чим ближче підходив пес, тим більшим ставав. Коли він впритул наблизився до Вадима, то сягав стелі й дивився на нього згори вниз. Морда його змінилася, спотворилася. Людські очі моторошно вдивлялися у Вадима.

— Живий, все добре, — промовив пес, а все довкола почав огортати туман.

Пес схопив голову Вадима й почав здавлювати. З’явився неймовірний біль. Здавалось, що пес от-от розчавить голову.

Раптом замість пса він побачив якусь жінку. А затишний будинок змінився на напівтемний коридор із облупленою штукатуркою і голою лампочкою без плафона на стелі.

— Де я? — Вадив заозирався.

Його обступили одногрупники та комендантка. Молоді, як у роки навчання.

— Де я? Де моя дружина? — зарепетував він, роззираючись довкола. — Де мої дочки?

Він почав гукати їх на імена, але довкола бачив лише своїх колишніх одногрупників.

— Чувак, ти полетів зі сходинок, вдарився головою і знепритомнів. Думали, що тобі вже гайки.

— Це сталося двадцять років назад. Зараз у мене все добре, — намагався говорити він, споглядаючи, як попід плінтусами коридору сновигають таргани.

— Яка дружина? Які дочки? Добряче ж ти шандарахнувся, — промовив його друг Андрій, юний і прищавий.

— Ні! Як це так? Те все було реальним! Я вже давно вивчився… Я ж так багато трудився, щоб досягти того всього! Створив сім’ю! — істерично прокричав у відчаї Вадим зі сльозами на очах.