Вадим їхав в автомобілі, і розмовляв зі своїм другом Андрієм по телефоні через гучномовець:
— …Ой, та як згадаю студентські роки, мене одразу дрижаки пробирають. Хоч уже двадцять років минуло. Жахливі часи. Просто мерзенні. Я не доїдав. В гуртожитку всюди миші і таргани. Викладачі, гниди, завалюють, бо не можу дати їм на лапу. Дев’яності. Всюди наркота, проституція, бандитизм. Пам’ятаєш, як мене на вокзалі цигани обікрали? Забрали стипендію, яку я саме отримав, — Вадим важко видихнув, і трохи заспокоївся. — А знаєш, коли в мене почало все налагоджуватись? Після того, як я отоді в гуртожитку впав зі сходів, стукнувся головою і втратив свідомість. Після того моменту все потроху почало йти краще. І зараз в мене все просто чудово. Крута робота, яка мені подобається. Хороший автомобіль. Неперевершена дружина. Дві чарівних донечки. Ніколи не думав, що в мене будуть такі гарні діти. Ніколи не сподівався, що мені пощастить знайти таку хорошу дружину... От лише із псом щось не так. Не знаю, що саме, але останнім часом з ним почало щось відбуватися. І я не розумію що саме, але з ним точно щось не так.
— Може тобі треба ще раз стукнутись головою, щоб і пес став ідеальним? — пролунав з телефону голос друга Андрія.
— Чувак, не смішно. Я серйозно. Раніше з Тарзаном все було добре, але якоїсь миті… Я навіть не знаю як це сказати. Але з ним щось не так… Ну гаразд. Я вже вдома. Пізніше ще побалакаємо.
Вадим вийшов із автомобіля перед красивим двоповерховим будинком. Всередині його одразу зустріла струнка брюнетка.
— Привіт, любий! — поцілувала вона його.
— Привіт, сонце!
— Ура, тато приїхав! — вискочило з вітальні дві дівчинки шести і восьми років.
— Привіт, мої янголятка. Як ви себе поводили? Маму слухали?
— Та де там, — відказала дружина. — Розмалювали фломастерами шпалери у своїй кімнаті.
— Впевнений, що кімната стала тільки гарнішою, — Вадим обійняв доньок. — Ви ж у мене справжні художниці. Що ви там намалювали?
— Єдинорога!
— І принцесу.
— А ще хмаринки, сонечко.
— І квіточки.
Вадим напружено завмер, коли у коридорі з’явився пес.
— Що в нього з очима?
— В кого? — не зрозуміла дружина.
— У Тарзана.
— Все добре, наче.
— В нього людські очі! — ледь не прокричав Вадим.
Безпородистий пес, білий з чорними та коричневими плямами, середнього розміру, сидів у коридорі і дивився на Вадима.
— В нього очі стали схожими на людські!
Пес сів, продовжуючи споглядати на Вадима.
— Йому немов пришили чужі очі.
Пес встав і розвернувся. Але голова його продовжила дивитись на Вадима.
— Ви… ви це бачите!? — панікував він.
Пес почав підходити до Вадима.
— Фу! Не підходь! Сидіти!
Пес раптом став на задні лапи і опинився такого ж зросту, як і Вадим. І отак, повернутий одночасно і спиною і мордою до Вадима, підходив до нього.
— Тікайте! Тікайте всі! — панічно верещав Вадим.
— Любий, що таке? Ти нас лякаєш!
Він глянув на дружину, яка перелякано на нього дивилась й обіймала дочок, які здивовано спостерігали за батьком.
А чим ближче підходив пес, тим більшим ставав. Коли він впритул наблизився до Вадима, то сягав стелі й дивився на нього згори вниз. Морда його змінилася, спотворилася. Людські очі моторошно вдивлялися у Вадима.
— Живий, все добре, — промовив пес, а все довкола почав огортати туман.
Пес схопив голову Вадима й почав здавлювати. З’явився неймовірний біль. Здавалось, що пес от-от розчавить голову.
Раптом замість пса він побачив якусь жінку. А затишний будинок змінився на напівтемний коридор із облупленою штукатуркою і голою лампочкою без плафона на стелі.
— Де я? — Вадив заозирався.
Його обступили одногрупники та комендантка. Молоді, як у роки навчання.
— Де я? Де моя дружина? — зарепетував він, роззираючись довкола. — Де мої дочки?
Він почав гукати їх на імена, але довкола бачив лише своїх колишніх одногрупників.
— Чувак, ти полетів зі сходинок, вдарився головою і знепритомнів. Думали, що тобі вже гайки.
— Це сталося двадцять років назад. Зараз у мене все добре, — намагався говорити він, споглядаючи, як попід плінтусами коридору сновигають таргани.
— Яка дружина? Які дочки? Добряче ж ти шандарахнувся, — промовив його друг Андрій, юний і прищавий.
— Ні! Як це так? Те все було реальним! Я вже давно вивчився… Я ж так багато трудився, щоб досягти того всього! Створив сім’ю! — істерично прокричав у відчаї Вадим зі сльозами на очах.