У чорних нетрях виє вовк…
Сонний місяць кидає промені на забуте сільське кладовище.
Роззявила німий рот сплюндрована могила…
Зі стогоном і шкряботінням насилу дряпається нагору обшарпаний скелет. То невпокоєний дух старого трунаря, якого заживо поховали конкуренти. Уночі сараку зв’язали, поклали до ним же зробленої труни, а вранці понесли з почестями.
Усі жителі одинокого села проливали сльози і водночас дякували двом братам – засновникам нового ритуального агентства.
Це вони власним коштом організували пишну процесію. Провели в останню путь без вороття, як вони сказали: “На знак подяки доброму, відданому своїй справі чоловікові, який все життя присвятив нелегкій професії”.
Здається, ніхто не помітив, що віко труни кілька разів ледь помітно здригалося, а неподалік від цвинтаря, пересилений голосінням місцевих бабусь, звідти пролунав майже нечутний стогін, який швидко заглушили удари лопат копачів.
Не минуло й кількох годин, як у самому центрі кладовища постав високий пам’ятник з напрочуд закрутисто вирізьбленими літерами.
Туди поклали цілу купу пишних квітів і могила ще довго майоріла яскравим острівцем серед порослих мохом де-не-де потрісканих плит закинутого, страхітливого навіть вдень, цвинтаря.
Але напередодні напівзадушений та не зломлений майстер похоронних справ поклявся, що донесе людям правду навіть після смерті.
Тепер у нових ритуальників майже завжди був святковий настрій. Вони навіть відкоркували шампанське, щоби гідно відзначити початок нового бізнесування без конкурента.
А оскільки трунаря вже не було, зазирнули в його винний льох, де знайшли чудернацьку пляшку, всю в павутинні.
- О! Старий трунок! – зраділи невігласи.
Сулія була велика, з міцного темно-зеленого шкла. Всередині повільно перетікала темна рідина.
Недовго думаючи, брати відкоркували посудину.
Насправді у боксбітелі була настоянка – хвіст ящірки, козячі горішки, зміїні серця та кров; трава з кладовища, зібрана найглухішої години, і вухо кішки, яка народила одночасно шість чорних кошенят.
Адже зведений зі світу чоловік мав, м’яко кажучи, темну історію.
Років двадцять тому ходили чутки, що він справжній чаклун, який вирішив змінити професію, тому й переїхав з карпатських лісів, де годі було щось заробити, у більш людне місце.
Стара баба Хивоня налякано перешіптувалася зі своїми посестрицями на колоді біля воріт, коли цей бородатий молодик у чорному плащі прибув на входини до своєї нової хати.
Та незабаром про чутки всі забули – що й казати, бабі тій було вже майже сто років. Хоч виглядала вона ще жвавою, як на свій вік, а тут раз – і не стало.
Трунар тим часом купив собі нові джинси, блискучу куртку замість плаща, бороду старанно зголив.
Тепер навіть дітлахи сміялися, коли хтось намагався назвати сільського бізнесмена чаклуном.
Та повернімося до пляшчини. Потираючи руки й прицмокуючи, старший брат налив собі повну чарку.
– Наче нічого, – сказав він. І випив до дна.
Налив молодшому, і так, по черзі, вони побачили дно пляшки.
Вино не було міцним, тому спочатку хлопці навіть не помітили особливого ефекту.
Аж раптом у того, хто починав першим, шалено, як на американських гірках, запаморочилася голова, перед очима попливли зелені плями… Не встиг інший зрозуміти, що трапилося, як теж упав з простягнутою до напарника рукою.
Останнє, що залишилося в його пам’яті, – зелене обличчя з жовтими очима, покрите зміїною шкірою…
А далі – все потонуло у темряві льоху, запахах плісняви та чаклунського трунку.
…Важко чалапала в нічній пітьмі страхітлива істота. Скрипнули двері до старого льоху… Дві темні халамиди розкинулися на вогкій землі, де-не-де вкритій плямами плісняви.
…І жаский чорний рот пив останні краплі з істот, які ще кілька секунд залишалися людьми…
Хай їй чорт, тій конкуренції!
Невдовзі в селі з’явився новий трунар – з чорною бородою і в чорному плащі.
Бабусі Єфросинії, яка сиділа саме навпроти його хати на складаному рибальському стільчику, чомусь стало недобре, і вона поспіхом зачинила за собою зелену хвіртку.