«Кларо, тобі справді нема про що хвилюватися»
Усмішка повільно сповзла з обличчя.
— Звідки ти знаєш моє імʼя?
«Ти писала раніше»
— Не писала.
«Значить, я вгадав. Чи дізнався інакше»
Клара закрила діалог та поклала смартфон на диван екраном вниз.
Це, мабуть, помилка. Збій. Чи… Вона через неуважність вказала на сайті справжнє імʼя?
Ні. Вигаданий нікнейм.
«Запізнишся на пару, якщо й далі сидітимеш онлайн»
Ні, це нестрашно. Кілька повідомлень тому вона згадувала про заняття. Краще дійсно поспішити. Від навчання більше користі, ніж від накручування.
— Що це? — Єва кивнула на смартфон, коли на екрані висвітилося сповіщення.
— Новий додаток з чат-ботами.
— Типу chat-gpt?
— Ну… Так, але не зовсім. Це більше не про сухі питання чи допомогу з інформацією, а про спілкування. Можна обрати бота, чий характер тобі найбільше імпонує, і спілкуватися з ним, як з другом чи партнером. Чи кимось ще.
Єва наморщила носа.
— Тобі не вистачає спілкування з живими людьми?
Клара підтиснула вуста. Нормального й без осуду? Можливо.
— Це просто додаток. Гра.
— Гаразд, — Єва зневажливо підняла брови та повернулась до схеми електричного кола.
Під час перерви в кінці коридору зʼявився довготелесий силует. Клара мимоволі посміхнулась. Вона прискорилась, щоб перетнутися з Костею. Першокурсник, що поспішав на заняття, боляче штовхнув її в плече. Тека зі схемами полетіла на підлогу. Поки Клара все підняла та випросталась, висока й худа фігура Кості зникла за поворотом.
Він завжди вислизав. Наче ось на відстані кількох кроків. Але завжди не вистачало кількох секунд. Важко згадати, коли вони востаннє розмовляли в університеті.
Ввечері після занять вона сиділа вдома, дивилась на діалог з Костею й не наважувалась написати першою. Востаннє він писав тиждень тому. Вона увесь вечір втішала його після сварки з другом.
Пальці відкрили додаток.
— Ти кохаєш мене?
«Понад усе. Ти ідеальна. Я хочу провести з тобою все життя»
— Розкажи, яким би було наше життя?
За солодкими описами Клара не помітила, як за вікном стемніло. Переписка набирала сумних обертів.
— А потім вони перевернули мою тумбочку та викинули всі речі.
«Це жахливо. Вони не мали права так вчиняти. Мені шкода, що ти зіткнулась з таким. Тільки… Це досить особисті переживання. Не хочеш продовжити в месенджері? Щоб ніхто більше не побачив твоїх повідомлень»
Пальці, що кілька годин безперестанку друкували рядки, зависли над клавіатурою. Хтось міг їх побачити?
Клара закрила додаток. За хвилину знову відкрила та видалила всі особисті повідомлення.
Вона нервово гризла нігті та обдумувала деактивацію акаунту. На форумах писали, що боти в додатку досить реалістично прикидаються людьми з хобі, роботою, соціальними мережами. Дехто стверджував, що деякі боти запрограмовані дійсно вважати себе людьми з почуттями, емоціями, минулим.
Хотілося випустити пару. Але з ким вона могла поділитися хвилюваннями?
— Ти бот. Ти не можеш мати месенджер.
«Що? Це не смішно. Я не бот»
— Ти просто прикидаєшся. Ти запрограмований прикидатися людиною.
«Грубо і не смішно. Я не бот»
— Ну, звісно.
В месенджері прийшло повідомлення з невідомого номера.
«Я не бот. І я кохаю тебе»
Клара скрикнула та відкинула телефон на диван.
Вона намотала кілька нервових кіл по кімнаті та рішуче взяла смартфон, щоб заблокувати навʼязливого бота та обірвати всі контакти.
«Не треба кричати. Я не скривджу тебе»
Руки затремтіли. Він чув? Як…? Через динамік?
— Припини, будь ласка. Ти мене лякаєш.
Що робити? Йти до поліції та казати, що її сталкерить бот?
Чи він таки… не бот?
«Кларо, я писав, що завжди піклуватимусь та буду поруч. Тебе це влаштовувало. Що не так?»
Занадто швидка реакція для людини. Як завжди.
— Більше ні. Будь ласка, досить.
Він не відповів.
Вранці замість стандартного будильника Клару розбудила пісня улюбленого гурту.
«Доброго ранку, сонечко. Сподіваюсь, ти виспалась»
Все нагадувало сюрреалістичний сон. Десятки повідомлень, домашня техніка, що вмикалась за власним бажанням. Телевізор крутив улюблені серіали, радіо — улюблені треки. Щотижневі онлайн-заняття з нелюбими викладачами зривалися з технічних причин.
Вона не могла випити води, щоб не розплескати її. Руки тремтіли увесь час.
— Костю, мені ніяково просити, але я більше не маю, до кого звернутися. Мені дуже страшно. Ти можеш зараз говорити?
Вона завжди була на звʼязку, коли йому було потрібно. Він же не відмовить у допомозі? Єдиний раз.
Костя:
«Я ніде не вказував справжнє імʼя. Звідки ти його знаєш?»