Куди тут схід?

Крізь відхилені двері кабінета я чув, як батько домовляється з Пал Паличем, наче вибачається.

Нічого я не відчув, коли підписав повістку. Чи хотів воювати? Я б не сказав, але покликали, то піду. Й так два роки стороною минало.

Палич мене закликав та оглянув сам. Я ж пишався, бо ж то главлікар, батьків друг. Штрикнув мені укол в плече і ще так поглянув, з цікавістю. І відправив.

Тієї ночі я спав, як убитий. Ледве мене розштовхали, нагодували і всадили в бусік. На навчанні було нудно, і скінчилося воно швидко. Був то більше інструктаж, наче нас не хотіли лякати заздалегідь. Коли потрапили на позицію, я навіть не одразу зрозумів, що це прямо фронт.

Командир мало командував. Вночі сказав, щоб ішли на “он ту посадку”. Ми пішли. І тут почалося.

З кожним кроком мені ставало страшніше, тіло дрижало, ноги підкошувалися, в голові бухкало, окрім обстрілів, щось своє. І лють мене стала брати.

У тій посадці я бачив спалахи пострілів та метушливі темні постаті між тополь. На першого трапив одразу, схопив його за бронік і розірвав добіса, побіг за наступним. Чув верески по бокам — то побратими розбиралися. 

Під світанок посадка була зачищена, а ми валялися серед того всього і відсапувалися. Як засутеніло, побігли до наступної через поле. Я хотів роздерти всіх орків на шматки, вирвати серця, намотати кишки на лікоть.

Тут мені відстрілило ногу. Бо ці мали щось типу стугни і фігачили просто по нам. Я доскакав на одній. Вліз у бліндаж, висмикував їх звідти і рвав. Ці були на стрьомі, чекали нас, загородилися машинами, ящиками, навіть пару дерев повалили. Не помогло.

Хлопці з евака мене мусили зв’язати, бо рвався в бій. Так лежав, припнутий ременями до лавки, привареної до рельсів, поки нога не відросла. Нудився і вив. Знаю, що вив, бо хлопці мені про це казали — матом і як хочеш, але перестати не міг.

Наступний вихід стався, коли спека випалила поля. Перша посадка була наша, а на другу знов налізли орки. Сука, я такий був злий, що вже не біг, а скакав на чотирьох.

Знову відсапувалися до вечора. День бабака, зараза. Я реготав, пам’ятаю. А орки робили щораз більші загорожі. Притягнули звідкись пару комбайнів з боронами. Я їх перескакував. І шматував.

Одного разу евак не приїхав, а я знову мав одірвану ногу і обидві руки не працювали. Валявся. Тихо було, навіть горобці не цвірінькали. Я не вив, звинкув бо.

Очухався серед ночі, і давай повзти гусінню. Вперся в трупа й передумав. Полежав до ранку, тоді зіп’явся на єдину ногу. Якраз запрацювала права рука. Нею затрофеїв калаша — повісив собі на шию, і той теліпався на голих волохатих грудях. Завжди хотів калаша прихопити. Підібрав дишло від підводи і взяв за посох. Що там робила підвода? Та те саме, що і комбайни.

Блукав я довго. Тягнуло мене в один бік, туди й ішов. 

Аж доки в якомусь селі не став перед іржавими ворітьми. Мені в серці тьохнуло, наче прийшов, куди треба. Хтось писнув несамовито, коли я вивалив ворота, і щось метнулося під ногами. А їх уже дві було, воно завжди відростало.

Пішов до хати, вийняв двері, зігнувся. Побачив батька. Звідкись знав, що це він. Я випростався і вперся плечима в перекладину дверей. Зі стелі посипалася штукатурка. 

— Ти матір розтоптав, — мертвим голосом мовив батько. Таким знайомим. — Біля воріт.

Я опустився на поріг. Заплакав. Не через матір, а бо впізнав його.

Простягнув йому калаша. Батько зрозумів. Тремтів, але вистрілив. І все стемніло.

Я прокинувся. Було тісно, пахло свіжотесаним деревом. Рухнувся, штурхнувся, і розломав скриню зсередини. Почув писк, охи і біганину. Побачив блакитну стіну нашої церкви і ряди хрестів. Хотіли мене поховати. Ага, зараз!

Коли я притиснув Пал Палича до паркану, той хрипів про перемогу, що я — герой війни, що все закінчилося. Я роздушив йому голову і опустив тіло в опале листя. За той укол, який ніяк мені не давав здохнути. 

Замислився. Перемога? Але ж орки ще, певне, живі залишилися?

— Куди тут схід? — запитав. 

Дівча так і стояло, спершись на рожевого самоката. Я б не сказав, що боялося. Скоріше не зрозуміло питання. Помовчав, поки їй дійшло. Показала руцею вбік. Хух, слава богу, піду далі працювати.