Тільки їжа

Сьогодні – тільки прогулянки й здорова їжа - так лікар сказав. У мене немає підстав його не слухати, бо саме він виявляється поряд, коли моя латана шкура отримує нові «зарубки». Остання вчора була.

Я не хочу думати про те, що допомагає він мені, як і всі інші з нашої невеличкої компанії, тільки тому, що колись присягав це робити. Ще тоді, коли ми були незнайомі. Просто вони вірять. Вірять у мене.

Самому б ще у себе повірити…

Гуляти  сьогодні не хочу. Просто сісти у своє улюблене плетене крісло на балконі з чашкою кави в руках. Просто подумати. Я швидко вчуся. Моя «броня» міцніє з кожною раною, а ті заживають швидко. Я росту. Але для цього мені потрібна здорова їжа…

І у повітрі якраз запахло нею – димом і відчаєм. Так, мабуть, це дуже далеко, коли звідси не було чути вибуху, але я щодня охоплюю все більший простір.  Закрив очі і подумки потягнувся туди, звідки пахло горілим і смертельним страхом – багатьох, надто багатьох. Що там сталося?

Спалах.

Короткий зблиск сяєва, помітний лише мені, і я вже мчусь просто повітрям туди, де смерть збирає свій урожай. Туди, де моя їжа.

Зависаю над уламками розтрощеного будинку і відчуваю, як під його багатотонною громадою повільно згасають десятки сяючих  ниточок, звільняючи чиїсь душі. Женці уже тут, забирають тих, для кого гра закінчена. Не хочу про це думати: мовчки поглинаю клубки чужого страху, відчайдушного бажання жити, чийогось крику…

Стогони і крики під уламками стихають – так, тепер їм легше перейти.

Подобається мені, чи ні, але чужі сильні емоції, а з ними – й енергія, потрібні мені, аби вирости. Це одне з правил, і я поки що не настільки сильний, аби їх міняти. До речі, радість і їй подібне – теж цілком годилася б мені за їжу, але… Але.

Нічого, скоро я зможу наїстись по-справжньому. Для цього доведеться повернутися туди, де я народився, вірніше – переродився, хоча – яка різниця? Було до і після. Після – пробудження на залитому кров’ю снігу, під гуркіт і вибухи над головою. Спалахи. Один з них – був моїм першим спалахом, коли почалося інакше життя, інакші пам’ять, розуміння… Я досі «в процесі», все має йти спокійно, як пояснив док, але я відчуваю, що мій час наближається. От тільки…

Слабкий чи то схлип, чи то стогін змусив мене озирнутися. Там, між руїн, стояла жінка з немовлям на руках. Вона дивилася на мене і намагалася щось сказати. Здається, у її погляді не було страху, тільки благання.

-       Візьми…. Візьми його! Хай він живе… - прошелестіли потріскані губи, а руки, що протягували мені маля, трусились від напруги. У кількох місцях кістки були зламані; це вже не мало значення —  жінка була мертвою. Крізь напівпрозору постать кілька разів пробігли рятувальники, що метушилися на місці трагедії. Але вона дивилися тільки на мене.

-       Візьми його…

Це було дивно, надто дивно – жінка давала мені дитину, яка продовжувала світитись тими веселковими кольорами, що бувають лише у немовлят.

Дитина була живою…

Я простягнув лапу –  жінка без страху поклала маля на неї. Здається, вона нарешті перестала термтіти.

Висока фігура Жнеця виросла поряд із нею. І повернулась у мій бік.

Пропади воно все пропадом, моє бажання ні у що не втручатися сьогодні…

-       Пропоную обмін! – я ледь сам не здригнувся від свого голосу, від якого, здається, завібрували самі руїни. Одночасно я розгорнув сяєво спалаху високо над головою і забажав побачити його – того, хто направив летючу смерть на цей будинок. За мить я не тільки чітко бачив обличчя ще молодого чоловіка - я навіть дізнався, скільки він отримав за це.

Він отримав ще не все… Щось усередині затремтіло, рвучись на волю, але я стримався – зарано.

-       Дитину — на нього.

-       Це проти правил… — почув безбарвне у своїй голові.

-       Це по моїх правилах.

Жнець повільно кивнув.

Вся картина почала танути.

-       Є, живий! – голоси, дитячий плач лунали вже здалеку; я більше не озирався. Мені ще віддати борг Жнецеві. Згадую обличчя своєї наміченої жертви, і сьогодні вперше дійсно хочу убивати. Тепер - тільки їжа.

Я дивився на запроданця, що якимось своїм чуттям вже унюхав мою присутність, і самовільно почав трястися.

-       І такі, як ти, ще називають Звіром мене?...