Матір краще знає

Його тельбухи вона дожовувала вже на ходу, бо сидіти на вологій холодній землі й запихатися, поки цікаві щурячі писки лоскотали їй боки, вже не втерпіла.

Йшла й жувала: кістки, м'ясо, шкіру - оце все, масним їй на жилет, новий, вчорашній.

Йшла й думала, поки її шлунок незадоволено бурчав і казився, напханий як бабська торба в базарний день, що далі по плану?

Вона третій день підряд тягнула до рота усіляку гидоту, а наїдженою так і не ставала. Загалом, що їй ще було робити? Їсти та думати, думати чи їсти. Їй було херово, не могла вона в такий час думати.

Думала, от що далі, га? Що далі? Знайти й зжерти чергового чувака? Ні про що і нізащо? Не настільки вже вона тих мужчин не любила, ну правда. Проте дівчат вона не полювала, бо важка то справа і сумна. До біса.

Може підшукати годящу одежу по погоді, бо вже витріщаються ондо, то крові ви не бачили? Лицемірки, більше мого бачили, від вас аж несе.

Люди сумно вештались містом. Хто не вештавсь, певно, не сумував, а це - відразу повз її категорію. А от решта.. Не зрозумієш так відразу, хто назрів до самогубства, а хто визріватиме ще років десять, потім вродить дитину і на тому й край. Вона не мала снаги чекати десять років на чиєсь самогубство. А то воно і було. Як чиста монета.

Дістаючи з кишені печінку, слизьку й ніжну, хоча вже м’якувату, таку, що починає крізь пальці лізти, вона думала наступним чином : дитинчата, як секунду світло чують, відчувають повітря, вдихають цей свій перший біль, а потім вищать, чисто банші, то нема тебе, все, торба. Ось ти був, а ось ти є – малий брудний і настрашений, в чужих руках, рукавички липнуть до голого тіла. Аж дрижаки беруть.

То може нащадок твоїми стежками ходитиме, бо тепер вони йому належать. Його стежки. І обабіч три хрести та всі тобі. Дурепо.

Собі тобто, виправилась, собі. Дурепо.

Її дитиня вже другого кувало здається, десь там, колись, давно. Воно як з’явилось так одразу в прірву. І так, і сяк її мучило. Всю її виссало, випило, майже відкусило шматка, та вона не далась. Її стежками ходить тільки здобич, її стежками ходить тільки хижачка, а ти, мале, відрости собі свою душу, а тоді суйся. На будь-яку вакансію.

Пішло в музей. Сторожихою. Сидить і глипає на всіх, хто глипає на старі кістки. Навряд, звісно, прямо щоб кіски. Вази якісь, глечики, картини, одежу може. Їй потрібна пристойна. І малій теж. Ходить в дранті і кличе те якось по своєму. Але не дрантям - лахміттям. Щоб не так як вона тільки.

Дитиня було все в матір – прибацане, тому воно їло там де спало і там само думало. Питання одне, як воно той сон свій провертає.

Їй не доводилось спати давненько. Спочатку була занадто збуджена, щоб спати, їй треба було усюди й одразу, туди сюди, п’яте десяте. Потім нащадок почав вищати, а як мовчав, то до неї підкрадався, кидався, полював. Мала була паршивою хижачкою, атож, куди їй, молочні зуби гострі поки не випадають.

Мала завжди була проста як бетонна стінка. Приводила додому якогось там…, й прямо в лоб, так і так, хлопче, бачу пора тобі, то кінчай швидше. І вони кінчали. Літр, другий, третій. А вона потім пояснювала, що то за густе червоне смердюче на перший поверх натекло. Жіночі справи, пояснює. Кивають, розуміючи. У кожного свої жіночі справи.

Її жіночі справи ридали ридма на пеньку, як в дурнуватій казці. Тож вона, недолуга казкарка, всілась поруч на землі й завела своє. Бачу ж, хочеш на той світ, а я якраз тут, давай все швиденько залагодимо, гм? Мужчина слухав та хлипав, а потім взяв та ляпнув, він же такий ще молодий, може, не варто?.

Моя ти квіточко, а хто з нас не молодий? Але справи не чекають, вона забагато за те своє, не ясно в яких подолах ношене, віддала і часу, і сну, і того світу з молодістю. Тьху.

Діставай ножа, кицю, і чекай, поки з рани гарненько не заюшить. Матір краще знає.