Ти винна у всьому

— Рятуйте! Рятуйте!

— Андрій, — Марія штрикнула ліктем свого хлопця, який тихо сопів поряд у наметі. — Чуєш?

— Що? — Андрій прислухався. Стояла нічна тиша: десь кричала сова, співали цикади, в гілках дерев шелестів вітер. — Ні, — нарешті сказав він, — нічого не чую. Проте раз прокинувся, то схожу за вітром.

Андрій виліз зі спальника та, захопивши ліхтарик, вийшов у темряву, ретельно закривши за собою намет. Вночі в Карпатах було холодно. Марія увімкнула телефон. На екрані блимало 2:22.

— Та щоб тобі! Наснилось мені, чи що? — вона перевернулась на інший бік й заплющила очі.

— Рятуйте! — Марія чітко почула вигук. Він здався ближчим.

— Андрій, прокинься! — Марія потягнулась рукою до хлопця. У спальнику нікого не було.

Марія рвучко сіла й увімкнула ліхтарик на телефоні. У наметі вона була одна. На годиннику висвічувалось 3:33.

— Я що, заснула? — прошепотіла дівчина. — А він так і не повернувся?

Серце закалатало десь в горлі й заклало вуха. Вона здригнулась.

— Все можна логічно пояснити, — почала заспокоювати. — Зараз я піду і подивлюсь, де Андрій. Він, може, зголоднів та їсть канапку. Або чай поставив скип’ятити, бо змерз. А я себе накручую.

Вона потягнулась до вхідної блискавки й тут почула кроки.

— Андрію, це ти?

— Впусти мене, — почула Марія голос свого хлопця. — Негайно впусти мене!

Дівчина заклякла. Щось дивне було у його тоні.

— Рятуйте! — пролунало ще ближче.

— Андрію, перестань мене лякати! — з притиском проговорила Марія.

— Негайно впусти мене… істото! — щось гупнуло по намету. Ще раз і ще раз.

Марія відчула сморід. Ніби десь здохла та розклалася тварина. З даху намету на обличчя дівчина крапнуло. Вона витерла й понюхала пальці. Пахло солоним.

Андрій зареготав.

— Я все одно тебе вип’ю! — пообіцяв хлопець й почав розгойдувати намет.

— Господи помилуй, — звернувшись клубочком, прошепотіла Марія. — Господи, помилуй мене грішну! — три рази швидко перехрестилась.

— Рятуйте! — вже зовсім близько.

Марія заплющила очі й закрила вуха руками.

— Мариська! — почула вона. — Ти що, дурненька, не впізнала мене?

Марія витерла сльози й прислухалась.

— Виходь, розповім цікавезну історію…

То ж її старша сестра! Катерина!

— Я тут таке озеро знайшла!

Яка пішла в Карпати три роки тому...

— Вода ніби скло!

А повернулась, як «тіло». Втопилась. Рятувальники тільки руками розводили, не розуміли, чому у дівчини, яку знайшли на галявині в лісі, повні легені воли.

Як тоді кричала мама! А батько посивів за одну ніч.

— Відкривай Мариська! Не дури-но. Чуєш? Холодно надворі. До кісток пробирає. Мені багато не треба. Кілька ковтків гарячої крові…

— Не займай мене, — Марія зажала в кулаку хрестик. — Немає тебе тут. Ти давно мертва, Катерино. Себе занапастила! Маму! Ти знаєш, що вона твою загибель не пережила? За рік в могилу зійшла!

— Маріє, — голос мами. — Впусти мене, донечко. Сумую сильно без тебе, моє дитятко. Тільки обійняти тебе хочу та до серця притиснути. Відкрий мені.

— Ти не моя мама, — залилась слізьми Марія. — Ти не моя мама! Моя давно спочила. Не смій глузувати з неї! Ти! Чудовисько!

— Рятуйте! — зовсім близько. Дитячій голос.

— Господи. Та у них же дитина!

Марія відчайдушно потягнула блискавку вверх. Відсунула полог.

На поваленому дереві біля вогнища, спиною до дівчини сиділа жінка, замотана в чорні хустки. Аж тут голова жінки обернулась на сто вісімдесят градусів, Марія почула як тріснув хребець.

— Маріє, рідна моя дитина, — жінка, схожа на маму, втупилась жовтими, як у пугача очима в дівчину. — Обійми мене. Сумую — страх!

— Ні.

— То хоч вилізь з того намету! Чуєш! Ти чому матері не коришся? Хочеш стати такою як твоя сестра?

— Якою «такою»?

— Мертвою! — й жінка розреготалась. З рота її плюхнулось щось чорне, ще й ще. Й чкурнуло врізнобіч. Павуки.

Голова жінки зробила повний оберт і ось на Марію вже дивиться Катерина.

— Мариська, чуєш, — лагідно промовляє, як ніколи до цього, — пішли зі мною, щось покажу…

— Згинь, — Марія виглядає з намету, шукаючи очима дитину. — Куди діли дитя?

Голова потвори обертається ще раз Тепер це Андрій.

— Дитину шукає? — питає він ненависно, — чи не нашу, яку спустила в унітаз.

Марія починає задихатися.

— Я не винна. Я не змогла її виносити. Лікарка казала…

Андрій вишкірює зуби й підіймає руку. В руці бовтається немовлятко. Синє та зморшкувате.

— Ти винна у всьому, що з нами трапилось! — Андрій жбурляє немовлятко у вогонь.

Марія вискакує з намету.

За кілька хвилин земля вже всотує її гарячу кров.