Один день

Цей щоденник знайшли під час забудови ділянки, де раніше був графський палац. На диво, більшість сторінок не зазнали критичних ушкоджень після пожежі, яка свого часу знищила будівлю. Причини пожежі залишаються невідомими досі. Рукопис належав напівлегендарному графові Семуелю де Гільйотену, про що свідчить автентичні печатка та підпис.

«Моя донька занедужала. Ще зовсім юна, вона буквально марніла на очах, як та свічка, охоплена язикатим полум'ям. Всі запрошені лікарі, бодай якими б мудрими та вченими вони не були, розводили руками, експертно демонструючи своє безсилля. Пастор порадив невпинно молитися. Й дійсно, я молився, старанно та смиренно. Але не мав права покладатися на милість Всевишнього. Так само як не міг прийняти його волю. Бо Тереза, люба Тереза, єдина, хто в мене залишилася після трагічної смерті дружини. Невже я нічим не можу зарадити? Не варто впадати у відчай. Маю знайти спосіб. Треба діяти. Швидко.»

«Все даремно. Жодні окультні формули не працюють. Просто не встигаю знайти потрібні рядки серед сотень книг. Навіть диявол, й той відмовляється мені допомагати. Слухаю, як важко вона дихає. Відчуваю, як з кожним подихом життя покидає її зморене тіло. Ще б трохи часу, так, зовсім трохи. Але навіть цього в мене немає.

— Бодай один день! — закричав тоді я, надламуючи голос, — Нехай вона проживе хоча б ще один день!»

           Тіні, немов струни арфи, здригнулися в слабкому світлі каміну. Зневірений граф схилився на колінах біля ліжка доньки, тримаючи її похололу руку. Темрява огорнула їх липкою ковдрою печалі та забуття. А можливо то був просто сон.

           «Коли я прийшов до тями, Тереза лагідно посміхалася, тримаючи мене за руку. Невже вона дійсно одужала? Це диво, не інакше. Складно повірити, але донечка вже за кілька годин бігала залами палацу, ніби нічого й не сталося. Кошмар був позаду. Не знаю, яким силам дякувати, головне, що з Терезою все гаразд. Тепер не можна гаяти дорогоцінні хвилини, маю бути готовим. Якщо хвороба повернеться - я зустріну її озброєний.»

           Сонце сповзало під ковдру верхівок голих дерев, що тяглися довгою чорною смугою вздовж небокраю. Ошалілий кінь вирвався зі стаєнь та ніби буревій нісся на Терезу, що гуляла двором.

           «У вікно я бачив, як вороний, вирячивши червоні безумні очі, галопом біг прямісінько до моєї доньки. Але не міг поворухнутися, закляк, навіть не взмозі розімкнути губи. Тваринний жах охопив усе тіло. Неабияких зусиль вартувало просто змусити себе рухатися. Коли збігав сходами, м’язи викручували судоми. На подвір’ї здійнявся гамір, але помітивши мене, люди розступилися. Й тоді я побачив Терезу. Її тіло лежало в багнюці, на сукні відкарбувалися сліди копит, а обличчя... ні, там вже не було обличчя, а лише гливка суміш крові, плоті та мізків. Мої очі були готові витекти разом зі сльозами. Смерть пританцьовує, наступає на п'яти, сміється в обличчя. Горе охопило мене.

           Поховали Терезу як прийнято в нашій сім'ї – вночі, до світанку, аби потім разом з сонцем її душа піднялася до раю.

           «Ранком я почув як покоївка заверещала не своїм голосом. Коли опинився в коридорі, то побачив причину: моя донька стояла біля своєї кімнати ніби нічого не сталося. Серце впало додолу. Протер очі, списуючи це видіння на відсутність сну та душевні переживання. Але дійсно, на жах чи на подив, Тереза не була примарою. В цьому я переконався, коли підійшов до неї та обійняв.

— Таточку, голова болить, — без упину повторювала вона, спочатку тихо, потім зривалася на крик. Крик. В моєму житті стало надто багато крику.

Вона плакала до вечора. Ми не могли втішити чи зарадити скільки не намагалися. Коли тіні видовжилися наче кігті, а день пропав у обіймах сутінок, Тереза впала зі сходів та зламала шию. Розуміння встромилося в мою свідомість розпеченою голкою. Один день. Лише один день.

          Вся прислуга повтікала. Час розчинився. Плач стихав тільки від заходу до сходу сонця. Боже, що я накоїв?

          Натовп зібрався біля проклятого палацу. Світло від факелів десятками крапок дірявило морок. Спочатку зайнявся дах. Згодом вогонь ревів, охоплюючи собою все, до чого міг дотягнутися.

          Пекло кличе. Я бачу, як його ворота відчиняються під нашим домом. Тепер ми будемо назавжди разом. Пробач, доню.