Голка правди

— Очі всіх на і Тебе, Глабейсе, уповають з надією, бо Ти даєш поживу всім вчасно, простягаєш Свою щедру руку і всіх насичуєш милістю Своєю. Амінь.  У храмі почався обід. За великим продовгуватим столом сиділо дванадцять дітей, наспівуючи собі під ніс молитву. За ними стояла невелика група дорослих у білому вбранні — вони також молилися.

 — Спасителю, дякуємо за дар життя, за Твою безмежну любов до нас. Збережи нас від пазурів Лиха і спрямуй пропащих від народження на шлях істини. Амінь.

 — Амінь. — Роздалося хором у відповідь.

 Так вони там і сиділи, доки не пролунав гомін дзвонів й усі не розбіглися, немов ті відігнані від м’яса зелені бридкі мухи, по різних сторонах.

 Через товсті неквапливі хмари — такі сірі-сірі й зажурені — відчайдушно протискалося проміння денного світила. Галактіон, прикусивши губу, спостерігав як тік лискучий струмок на подвір’ї храму після дощу.

 — Чом це ти з печалі сохнеш? — раптово почувся дзвінкий дівочий голос. Підвівши голову, хлопець затримав погляд на рудому волоссі Геліодори — так звали цю дівчинку.

 Галактіон тяжко зітхнув і знизав плечима, та дівча, бачиться, утямило все без зайвих слів: зручно вмостилося поруч й загорнуло свої подерті коліна в обійми.

 — Ти думаєш про бажання?

 — Так, мабуть… — зиркнувши по боках, аби упевнетися у тому, що ніхто не підслуховує, хлопець продовжив, — ти ніколи не замислювалась…

 — Над чим?

 — Чому Він узяв залишки людства під своє крило?

 — М… бо це Його призначення? Може. Хай там що, ми повинні бути вдячними Спасителю за наше існування.

 — Так, ти маєш рацію…

 — Я чула, що колись люди не обмежувалися тільки білим кольором, а наповнювали своє існування розмаїттям відтінків: від світлих та ніжних до яскравих, чи навіть темних, як нічне небо. Ба більше, вони мали цілезну культуру, різні мови та звичаї. Я хочу сприяти їхньому поверненню. Ця одноманітність у храмі мені вже остогидла! — Геліодора глянула на лівий бік від себе: там простягався тин, а за ним гайок, порослий кущами калини. Товсті хмари розійшлись, і тепер її пасма купалися у золоті сонячного сяйва, поки оксамитові очі контрастом віддавали чимось хижим.

 Бліде обличчя місяця пронизувало землю горсткою розсіяного світла. Юрба, склавши долоні біля вуст, читала молитву, доки на агатовому полотні не з’явилась іскра.

“Свята Комета.”

 Усі затамували подих — навіть старий батечка, що завше всіх повчав і розповідав про сеє благословення, даруюче здійснення будь-якої мрії, різко змінився на виду. Синювата яса небесного тіла вселяла всередині кожного палаючу надію.

“Я хочу… бачити правду.”

 — Розплющ очі.

 Галактіон відчув холодний дотик. Підвівшись, він озирнувся. У кімнаті, крім нього, нікого не було.

 — Га? — осипшим голосом відгукнувся хлопець. Його поступово охоплювали невідані раніше почуття.

 У відповідь лиш тиша, розбавлена свистом вітру за вікном.

 Сонце підвелося жовтогаряче, розжарене і пекло немилосердно, немов підписало договір із рвучким вітром, що старанно відбирав ковтки кисню. Глянувши на зелень за тином, у душі хлопча похололо. Марище, страшенне марище, як туман сріблястий, наганяє жах. Марище, велике марище, випуклими тьмяними очима висушує калину. Марище, це марище…! Невжежто воно правдиве, хіба десь таке чувано? Чувано десь? Воно скалиться, воно розсуває губи, показує зуби… Марище, криваве марище!     

 — Спасителю, дякуємо за дар життя.

 Воно цідить кровицю.

 — За Твою безмежну любов до нас.

 Марище шматує серце руденьких пасем і оксамитових очей.

 — Збережи нас від пазурів Лиха і спрямуй пропащих від народження на шлях істини.

 М'ясо. На столі достобіса м'яса.

 — Амінь.

 Зелені бридкі мухи мчать до нього.

 — Чому Глабейс узяв залишки людства під своє крило?

 — Бо це Його призначення.

 Бог не існуватиме, якщо ніхто не читатиме молитов.

 “Нечисть поглинає людей, а люди доїдають за нею. Така Моя угода з Лихом. Життя квітне — життя в'яне. Най буде се благословенням. Амінь”