Чудовий літній ранок. Легенький вітерець дмухав в обличчя, а тепле сонячне проміння приємно зігрівало старече, змучене хворобами тіло. Сидячі в інвалідному візку на ґанку будинку пристарілих, вона аж замружилась від задоволення, як кішка.
Розплющивши очі подивилась вдалечінь, на жваву, заповнену квапливими перехожими — вулицю. Всі поспішали жити, все бігли, бігли, бігли... Не те що вона... Їй вже нікуди було поспішати, а тільки чекати неминучого. Ні, вона не боялась. Навіть навпаки, очікувала смерті як свята, з бентежним трепетом. Що там? За межею… Нарешті зустрінеться зі своїм коханим чоловіком, він так скоро покинув її, залишивши в самотній зажурі. Батьками, що завжди були поруч. А ще, улюбленим котом Мурчиком... Від приємних спогадів посміхнулася, майже беззубим ротом. Як же сумувала за ними... Це було так давно... Наче в минулому житті. А може й не існувало взагалі? Вона не була впевненою вже ні в чому. Та що там казати, навіть власне ім'я не завжди вдавалось пригадати з першого разу. Спогади вряди-годи виринали в голові, але тільки намагалась за них схопитись, то розсіювались як мариво, спурхували немов яскраві метелики й зникали, десь за обрієм.
Діти з онуками давно не навідувались. У них свої турботи, своє життя, в якому їй не було місця... Але вона ні в якому разі не ображалась. Хіба можна ображатись на власних дітей? Ноги вже не відчувала, на відмінну від болю, який безперестанно катував вдень і вночі. За нею доводилось доглядати наче за малою дитиною. Як же не хотілось до такого дожити... Хоч покручені артритом руки ще працювали й то благо. В старості так мало потрібно для щастя.
— Ну що, пора їхати на процедури? — прощебетала з широкою посмішкою молода санітарка. І не дочекавшись відповіді схопилась за візок, немов хотіла скоріше сховати від блакиті неба.
***
Вона прокинулась серед ночі, пробуджена яскравими спалахами й метушнею в коридорі, та одразу побачила його... Вогняне чудовисько, не питаючи дозволу увірвалось крізь прочинені двері. Дихати важко і вона ледь слухняними пальцями, притисла до носа вовняну, картату ковдру. Сусідка по кімнаті закричала диким, нелюдським голосом — така ж паралізована стара, що не мала змоги втекти, а монстр простягав до неї свої вогняні мацаки. Постіль та одяг її вже палали, а бідолашна не могла навіть поворухнутись. Вихором почала горіти шкіра та плоть. Від цього смороду, не рятувала навіть ковдра. Коли сусідка стихла, чудовисько втративши цікавість і важко переступаючи, обернулось тепер до неї... Якби її волосся вже давно не було білим мов сніг, то посивіло б вмить. Ніколи не думала, що обличчя смерті може бути таким... Хотілось щоби серце зупинилось, але воно як знущаючись продовжувало розганяти по тілу похололу кров. Мерзенна голова дивилась десятком очей на довгих відростках, що звивались наче змії. Три пащеки сичали, гарчали, оголяючи гострі як леза зуби, готові роздерти на шматки.
— Ні, прошу! Я хочу жити! Я так хочу жити! — хотіла прокричати, але навіть не почула власного голосу, лише хрипкий стогін наповнених кіптявою легень. Коли опиняєшся перед межею, так страшно її переходити...
Монстр повільно, але невпинно наближався пересуваючи товсті ноги, з довгими, чорними пазурями, вони при кожному кроці чудовиська, створювали жахливий скрегіт, що зводив з розуму, і видавали цілий сніп золотавих іскор. Луската й розпечена туша, тягла за собою величезний, завернутий догори хвіст з роздвоєним жалом. Замість рук декілька пар мацак, які вже тягнулись до неї, щоби стиснути в смертельних обіймах. Вона відчула його зловісний подих — пекельний жар, що вмить охопив полум'ям волосся, а потім і усе тіло. Від невимовного болю здавалось ось-ось втратить свідомість, але на таке щастя годі було й сподіватись. Вона відчувала все, кожною клітиною тіла: як закипає кров в жилах і лопається шкіра; як від жару тріскають кістки. Вже нічого не бачила, бо очей не залишилось, але чула переможне ревіння чудовиська, все ще жива, притомна...
Що там? Промайнуло в голові єдине питання, перед тим як саваном накрила темрява — суцільна й важка, без жодного промінчика надії.