Заратустра дивився на мертву змію й відчував, як його охоплює лють. Він давно не дозволяв жалюгідним почуттям заволодіти собою, але лють — почуття виняткове.
— Ти вбив мою змію, — сказав він, звертаючись до істоти, що стояла на двох ногах, в лахмітті землистого кольору, босоніж. Замість ока в неї зяяла рана. Кров тонкою цівкою стікала по щоці, змиваючи бруд. Заратустра подумав, що саме кров потрібна цим істотам, щоб хоч трохи очиститись.
— Вона хотіла вбити мене, — голосом, наче металевою щіткою стирали іржу, відповіла істота, — а твій орел вибив мені око.
За три кроки від них на землі сидів орел, з дзьоба його стікала кров.
— Це брехня, — стримуючи лють, відповів Заратустра. — Навіщо змії убивати таке бридке створіння, як ти? Від тебе жахливо смердить. Це ти хотів убити її та зжерти, мою змію, символ мудрості. А ще ти посмів захищатися від орла, замахувався на нього своїми потворними руками. Ти намагався вбити і його теж, символ гордості й сміливості. Хто ти такий?
— Людина, — проскрипіла істота й бридко харкнула коричневою слиною собі під ноги. — Ми вище за всіх земних істот і можемо їх убивати, коли заманеться.
— І чим ви заслужили таке право? — запитав Заратустра.
— Ми вигадали потойбічне, де будемо жити вічно.
— Якщо так, то я волію бути твариною, що живе недовго, — відповів Заратустра.
Тут він почув, як маятник Вічності розсікає повітря. Повернувшись у бік звуку, він побачив величезний напівкруглий ніж, закріплений на кінці маятника, з ідеально вигостреним лезом. Блиснувши в сонячних променях, ніж з непереборною потужністю пронісся неподалік.
— Ти можеш бути ким завгодно, — прохрипіла істота, — але ми вб’ємо тебе. Твій орел вибив мені око, а ми такого не пробачаємо.
— Хіба ти не знаєш закону? — запитав Заратустра. — Око за око, зуб за зуб.
— У нас інший закон, — заперечила істота, — ось він: ми завжди праві. І тому ти помреш.
— І як же ви зробите це? Невже ти не бачиш, що у мене є меч?
Істота загарчала, як звір, який готується нападати. З-за дерев посадки, що тягнулася до смердючого болота, над яким стояли, немов привиди, зеленкуваті випаровування, вийшли ще істоти. Вони були огидніші за першу, лахміття на них було подране, босі ноги чорні, з нігтями, що нагадували кігті гієн. Вони зі страхом дивилися на меч Заратустри, але, зважаючи, скільки їх, проганяли страх.
І знову ніж маятника промчав повз Заратустру, трохи ближче, ніж першого разу, засліпивши його відбитим сонячним світлом, вразивши силою й незворотністю смерті. Заратустра вихопив меча та з презирливою посмішкою став чекати.
Перший, з вибитим оком, загарчавши й вишкіривши чорні зуби, кинувся на нього. Заратустра змахнув мечем, і голова нападника, стікаючи кров’ю, покотилася в пилюці. Через мить друга голова впала на землю, демонструючи смертний вищир гнилого рота. Істоти знову підступали, і знову летіли голови, і скоро вже ноги Заратустри стояли в кривавій багнюці. Коли понівечених тіл лежало вже близько сотні, Заратустра втомився. До того ж він відчував: лезо меча, розтрощивши стільки кісток, притупилося.
Він перевів подих, спостерігаючи, як орел нападає на ворогів. Його дзьоб та кігті були в крові, і Заратустра бачив, що птах теж утомився. А істоти все підступали, кількість їх була незліченна. Заратустра знову рубав мечем, колов, випускаючи закривавлені нутрощі, вибивав очі та зуби. Вороги йшли на смерть, витріщаючи в дикій злобі очі, вишкіряючи зуби; простягали руки з чорними нігтями в прагненні вбити. Заратустра відчув, що в нього відкрилося друге дихання, що він зможе вбивати до того, як прийде його час, але меч притуплявся все більше. Тут він побачив, як його орла схопили. І хоча птаху ще вдавалося вибивати налиті кров’ю очі й трощити черепи, зрештою істоти підім’яли його під себе й затоптали. Навіть крізь їхнє люте гарчання Заратустра чув, як ламалися орлині кістки.
Коли меч затупився настільки, що не міг перерубати кістки, Заратустра бив ним як палицею, вибиваючи мізки й звертаючи набік щелепи. Тут втретє маятник Вічності просвистів перед його лицем, уже зовсім близько. Заратустра знав, що найголовніше — протриматися до наступного разу. Він з ніг до голови був укритий кров’ю, призахідне сонце було кольору крові, світло сонця було кольору крові. Нарешті Заратустра знову почув свист маятника. Ідеально вигострений ніж, блиснувши кривавим полиском леза, з невідворотністю долі нісся прямо на нього.