В усьому винна Білосніжка!

— В усьому винна Білосніжка! — скрикнула бабця, — якби вона не скуштувала яблука в Едемському саду, все було б інакше.

— Так, бабусю, — зітхнула Іванка, простягаючи старій ложку, — нумо обідати.

 — Нічого не знаєш! — не вгавала стара, — Сім гномів це сім смертних гріхів, а...

— Я вже зрозуміла, що ти не любиш пиріжків з яблуками. — перебила її дівчина.

Вона не вперше несла таку дичину. Двічі на день Іванці доводилось йти з сусіднього села, аби доглядати хвору на деменцію бабусю. Більше родичів поблизу в старої не було, та й хата у спадок  не завадила б.

Ввечері, йдучи додому, Іванка все роздумувала над бабусиними словами. Можливо, Білосніжка все-таки й була у чомусь винна. А ще Попелюшка й Спляча Красуня, та багато інших принцес, що жити не могли без прекрасного принца.

Можливо саме тому Іванці хотілось скоріше вийти заміж, бо ж не можна бути щасливою без другої половинки. Їй все-таки вже за тридцять. Годинник невпинно йшов уперед. Й оком змигнути не встигне, як сама перетвориться на безпомічну бабцю. Тільки доглядати за нею нікому.

Отак, вчергове йдучи до бабусі, Іванка й зустріла свою долю. Звали його Вовчик Людожер, працював санітаром у місцевому лісі. Годі вже й казати, що це було кохання з першого погляду.

Небайдужі сусіди попереджали Іванку, казали що Людожер — не лише прізвище. Що не варто виходити заміж за хижого звіра. Та дівчина нікого не слухала. Самі лише думки, що скоро вона носитиме на пальці обручку затьмарювали розум. А ще у нього були такі гарні очі.

«Перевиховаю, — думала Іванка, — Посаджу на дієту.»

Дні йшли, а перевиховати звіра ніяк не виходило. Та й на дієті бідолаха зачах, що аж його прекрасні очиська зблякли, і все в ліс дивилися.

Схвильована Іванка поквапилась до бабусі, тільки цього разу замість смаколиків у пакеті заховала сокиру.

Надворі вже сутеніло, коли вона дісталась до хатинки старої.

— І Попелюшка зустріла янгола, що подарував їй кришталеві черевички, аби провести до небесного царства! — бабця торочила своє.

— Так, бабусю, — Іванка тим часом занесла сокиру над головою і рубанула, що було сил розсікаючи старече тіло.

Цілилась Іванка у шию, плануючи махом відрубати голову, та рухи її були незграбні, тож сил вистачило аби лиш розрубати шию на кілька сантиметрів.

Стара скорчилась і завмерла у німому крику, з рани одразу бризнула кров, заливаючи кімнату багрянцем. Іванка примружила очі, намагаючись захиститись від кривавих бризок і потягнула сокиру на себе. Та наглухо застрягла у шиї жертви, тож довелось ще постаратися аби витягнути її.

Тепер коханий Вовчик став щасливим і в ліс дивитись перестав, а Іванка нарешті отримала хату, яку давно хотіла.

Втім бабиного тіла вистачило ненадовго й уже за місяць чоловік знову почав у ліс дивитися. Не гаючи часу Іванка взялася за сокиру.

Так за кілька років у селі не залишилось нікого, а Вовчик Людожер заскиглив, вимагаючи нової порції м’яса.

Намагаючись зробити все, аби лиш врятувати сім’ю, Іванка знову схопилася за сокиру. Вона тихенько сіла за стіл і витягла ліву руку. Закрила очі та глибоко вдихнула, збираючись з силами.

Хрусь! І мізинець відлетів на підлогу, а криваві струмочки забруднили білосніжну скатертину.

Вовчик проковтнув пальця не думаючи й вже наступного дня знову вимагав їжі. Тоді жінка відрубала безіменний, потім вказівний і великий палець.

Час ішов, а  Іванка танула на очах: долоня, лікоть, плече. Далі пішли в хід пальці на ногах і ступні, аж доки не зникли й самі ноги.

Її рани гнили, на місці відрубаних кінцівок завелись черви, та вона не звертала на це уваги, продовжуючи йти далі до щасливого кінця, аж доки не втратила останні сили.

Повзучи підлогою, вона вдивлялась у блискучу обручку на правій руці — єдиній частині тіла, що залишилась цілою.

— Коханий, більше нічого не лишилось, з’їж мене і ми на віки залишилось разом. — у відчаї промовила Іванка, подумавши наостанок, які ж все-таки прекрасні у нього очі.

Вовчик не сперечався, розкрив пащеку й відкусив найбільший шмат, який тільки  міг — враз в Іванки зникло пів голови від вуха до вуха, розкриваючи свіже нутро, що ореолом, схожим на червоний капелюшок, повисло на залишках її обличчя.

А коли Людожер поступово доїв все Іванчине тіло і знову зголоднів, завив по-вовчому, та й втік назад до лісу.

Не вийде із вовка прекрасного принца.