РОБОТА

Недавно повернулись з побратимом із завдання.

Ми вже настільки звикли тут бути, що вже не відчуваємо запахів.

Хоча земля завжди пахне по-різному.

І не лише земля.

Зараз ми мусимо знайти командира.

Свист – пригнулись – вибух.

Свист – пригнулись – вибух.

Розповісти, що накриватимуть зверху.

Наші сказали, що командир підійде до нашої польової умовно зробленої кухні.

Гаразд, почекаємо його тут.

Поки вип’ємо кави.

Як на зло, закінчились сигарети.

Товариш згадав, що залишив заначку на такий випадок.

Пішов шукати.

Під його кроками загуділа земля.

Мабуть, злий, завжди так тупотить, коли дратується.

-Чого ти злишся?

Гримиш, як слоненя.

Зараз командир підійде і все йому розкажемо.

Кава якась ніяка, без запаху і без смаку, незрозумілої температури.

Та, бляха, що за день?!

Раптом я розумію, що на нас ніхто не звертає увагу.

А в нас же термінові новини.

Що ж таке трапилось, що того командира немає?

Тепер вже я злюся.

Стоп!

Тільки не це!

Зараз не полудень, а ми з товаришем не залишаємо тіні.

Земля пахне і кава теж.

Все, як раніше.

Просто нас немає.

Ось що сталось!

Треба про це сказати товаришу.

-СУУУУУУУУУУУУУУУУУУУ*А!

Побратим не злився, як зазвичай, а був неймовірно спокійним.

Раптом він підскочив:

- Тобто, ми все одно повернулись!

Ми ж тепер, типу, безсмертні.

Тіла десь гнитимуть, а от душі ще встигнуть помститись.

Хоча мені й шкода, що так вийшло.

Скоро день народження в мене.

Думав, ви мені якогось печива смачнішого подаруєте.

Я слухав свого товариша і не вірив йому.

Людина хотіла печива і не встигла, ще й так спокійно про це говорить.

Чого я хочу — не знаю.

Та, мабуть, варто прислухатись до його слів.

-Ми навідаємо росіян.

Хто ми тепер?

Привиди!

Час лякати.

Та нам того не вийшло.

Ми бачили їх.

Всіх, кого нема.

І вони щось хотіли.

Нас дратували навіть мертві росіяни.

Всі вони шкодували, що мало вкрали, мало зробили зла.

Їхні душі порожні.

Смерть залишилась голодною.

Тому і прийшла за нами.

Так дивно, мене нічого не болить і пити зовсім не хочеться.

Шкода, що кава була без смаку.

Хоч щось було б добре за день.

Цікаво, чому ми тут ходимо?

Це неприємне місце.

Люди, які були монстрами при житті, по своїй смерті теж лишились чудовиськами.

Тепер мусимо боротися з ними.

Хай навіть ми тепер привиди.

Фу, вони навіть не схожі на зомбі.

Це якась гидотна суміш всього найгіршого, що може бути.

Он, повзе без голови.

Шукає вкрадене золото.

В душі порожнеча.

Воно не може так просто піти.

Ми тепер союзники смерті та мусимо позбутись таких, як воно.

Нема їм що тут робити.

Добре, цьому всіємо золотом дорогу до самого пекла.

Коли торкатиметься його, бачитиме свою відрізану голову.

От в пеклі матимуть з чого сміятись.

А каву ми потім ще посмакуємо.

За одне лише шкода, що своїх не попередили та не попрощались.

Може, запитати в смерті, чи ми встигли?

Вона такого не скаже.

Настане пора, то дізнаємось.

Минув час.

Тут є наші могили.

Не лише нас двох.

Приходять до нас.

Ми встигли.

Ми все передали.

Правда, не словами.

Нас накрило на зворотному шляху.

Ми не повернулись.

За нами відправили ще одну групу.

Їм вдалось забрати наші тіла.

Ось чому ми повернулись.

Нас не забули.

Цієї потолочі вистачає.

Ми щоночі стаємо до роботи.

Побратим, щоправда, трохи лякає людей.

Буває печиво краде.

Так і не змирився.

Але він щасливий.

І я теж.