Треті півні

Максим слідкував, як люди підходили до отця Владислава. Релігійність місцевих відлякувала — постійні благословляння, обов'язкові походи до церкви...

Священник посміхнувся.

— Приїхав перепочити від шуму міста?

Хлопець зціпив зуби.

— Думаю прогулятися.

Отець кивнув.

— Не раджу вночі виходити, — він говорив м'яко, проте Максим відчув нотку стурбованості, — навколо дика природа. Навіть місцеві вночі вдома сидять.

*

Сутеніло. Максим дійшов до межі пагорба. Погляд зупинився на скупченні кам'яних плит коло лісу.

Схоже на капище.

На галявині внизу з'явився силует у рясі. Максим що було сили крикнув:

— Отче, чого ж ви самі гуляєте в пізній вечір?

Постать коло капища завмерла. Повернула голову до Максима і мовчки дивилася. Здавалося, минула вічність, а отець не рухався. Хлопцю стало моторошно. Він уже хотів знову щось крикнути, аби побороти власне ірраціональне хвилювання, але священник відвернувся до капища.

Максим відчув, як волосся на руках ставало дибки. Проклинаючи себе за боягузливість, роздратовано рушив додому.

Наостанок глянув на галявину. Її уже не було видно, хіба що далекий край коло лісу, густого, нескінченного. Максим здійняв погляд.

З-понад крон дерев визирала темна пляма. Максим відчув мороз по шкірі.

Голова. Не людська, не звірина, чорна, без рота, без носа, лиш білі вогні на місці очниць. Хтозна скільки б хлопець так стояв, поки не наступило усвідомлення.

Істота мусила бути зростом щонайменше зо сім метрів.

Хлопець мчав з усіх сил, не озираючись.

*

— Я бачив... Цю річ! І капище! — крикнув хлопець, по-звірячому вирячившись на священника.

Іронічний вираз обличчя попа на очах розчинився.

— Синку, кого ти бачив? — тремтячим голосом перепитав він.

— Кого? Вас і оту... Голову!

— Ніхто тут не гуляє по сутінках. Мене не було на... капищі, — останнє слово він прошепотів.

— Хто ще розгулює селом в попівських рясах?

Отець пильно дивився йому в очі.

— Доведеться залишитися на цю ніч в селі. Її треба пережити, одненьку, — бурмотів священник, наче заспокоював сам себе. — Виїдеш сьогодні — він знайде тебе. Мусиш перетерпіти. Візьми, — він простягнув перев’язаний пучок трав, — повісиш на двері. На звуки не реагуй, нікого додому не впускай. Сам він зайти не зможе. Лягай спати, заткни вуха. Чекай третіх півнів.

*

На екрані мобільного висвітлило початок нової доби. Максим вдягнув навушники і не зчувся, як заснув.

Перший гуркіт він почув о дванадцятій сорок. Здавалося, ніби сотні дрібних кулачків стукають по стінах з усіх боків — лагідно, але в унісон.

Хлопець то засинав, то прокидався, і все під акомпанемент шуму з вулиці — то хтось дряпає вхідні двері, то гупає сходами, то черепиця падає.

Кроки на даху припинилися з першими півнями. Максим встиг помітити високий силует, що промелькнув за вікном.

З другими півнями той, хто шкрябав нігтями по дверях, пронизливо заверещав, що аж кров у жилах застигла, і скрегіт зник.

Максим з полегшенням видихнув, коли знову почув куряче кудахкання. Треті півні?

Хлопець лежав у суцільний тиші, аж раптом здригнувся від чергового сильного стуку в двері.

— Синку, як ти там? — Максим не віримо власним вухам. З полегшенням видихнув, зрозумівши, що то був священник.

Хлопець відчинив двері тремтячими руками.

*

Отець відчував щось не те, тож ще до світанку вийшов на двір. Ноги самі понесли його до хати Максима.

Священник засмучено дивився на розчахнуті навстіж двері й пучок трав на порозі. Перехрестився, а тоді відвернувся від насадженої на паркан скривавленої голови Максима. Решту тіла сьогодні знаходитимуть по всьому селу.

За спиною отець почув до болю знайомий сміх. Обернувся. Побачив себе. Ті самі карі очі, ніс з горбинкою, всіяне сивиною волосся контрастує з моложавим обличчям... Темна ряса.

Валсидалв вишкірився.

— Можеш дарувати їм амулети, роздавати поради, та я знайду спосіб переконати. Завжди.

Уже двадцять років отець намагався стримати зло, що поселилося у лісі. Стримати іншого себе. Дводушника. Й Істоту, якій він поклоняється. Вони уклали пакт — Валсидалв не може обирати більше ніж одну пожертву, а Владислав не може допомогти їй у вирішальну ніч. Самого ж священника дводушник не чіпав. Видно, таки боявся.

Тишу розірвало голосне кукурікання. Валсидалв єхидно посміхнувся і підняв відгризену долоню Максима.

— Ось, — він тицьнув пальцем хлопця у повітря. — треті півні. Міщан обманути легко, їм що півні, що курки — одне й те ж.

Голова з полум'яними очницями, що визирала над кронами, повільно розтанула в повітрі. Підношення прийнято.