— Знаєш, а ми ж колись людиськами були, — Зі спини до зв’язаної жінки підійшло триметрове зубасте створіння з чорними очима та блідою шкірою. Його силует лиш здалеку міг нагадувати людський. — Мені в цьому плані пощастило. Я навіть пам’ятаю деякі моменти до народження, — Присів перед нею і витріщився очима, сповненими бажанням поділитись досвідом. — Жінку пам’ятаю і дитину. Я тоді в обладунку був, прощався з ними. А потім лежу в горі трупів на якомусь кам’яному мосту між двома гірськими хребтами. І там ще багато таких кам’яних мостів над прірвою, — відірвав погляд від полонянки і почав активно жестикулювати, — зліва, зправа, над, під, коротше всюди. Звідусіль сталь дзвенить, людиська кричать і холодно ще так, — знову витріщився на неї. — Холодно і сумно. Не страшно, а уяви собі просто сумно. Про ту жінку і дитину думав. Рухатись не можу, лежу у чомусь липкому, вітер лютує, між хребтами тими гуляє, мене морозить, але вже байдуже, — Відвів погляд, заглибившись у спогад. — Ні дрижаків, ні болю, лише сум. Хто б подумав, що помирати не страшно і не боляче.
Після останніх слів кат мовчки витріщився пустим поглядом в підлогу, наче не помічаючи решти світу. Полонянка вирішила скористатися моментом і припіднявши сталевий стілець, до якого була прив’язана, почала крадькома відходити до дверей з кімнати. Щойно кат помітив її потуги, схопив правицею за плече, дружньо притиснув до себе і продовжив розповідь, показуючи лівицею на горизонт, наче там не стіна в скелі, а уявне кіно на мотиві спогадів.
— А потім! Потім з входу по той бік мосту вилізла якась хрінь. Страшна була... напевне, не пам’ятаю, майже одразу вирубився. Думаю від жаху. А може вже здох нарешті. Одне з двох. До тями прийшов у гарячому мішку з людської шкіри. В ньому якесь місиво було і я з братами. За старою традицією, та й за законами природи, з мішка живим народжується лиш один. Інших треба перемогти і з’їсти, щоб зміцніти, — усміхнувся, смикнувши полонянку за плече. — Вгадай де мої братики, хе—хе.
— В-вітаю з-з перемогою? — невпевнено поздоровила полонянка.
— Дякую, — Задоволено вишкірився, однак одразу продовжив. — Після народження мені доручили катувати полонених. Спершу я був голодний і просто всіх жер. Ніким не гидував, але щось було не так, — Знову став перед полонянкою і поставив свої долоні одна навпроти одної, намагаючись щось пояснити. — Розумієш, сенс катування у тому, щоб щось дізнатися. Іноді для задоволення. А якщо їсти жінок та дітей на очах людиськ, тебе починають ненавидіти, стають злі і все наперекір роблять. Просто з принципу мовчать, або свідомість втрачають. А від цього ніякого задоволення. Тому, я зрозумів, що кату, вкрай важливо мати певні принципи та порядність. Якщо простіше — манери. Якщо чоловік все розповість, зжеру тільки його. Не розповість, зжеру спершу дітей, потім дружину, а потім і його. В цій справі головне не брехати. Якщо відпускати дітей з жінками, людиська не перестануть народжуватися, м’ясо буде приходити знов і знов. Ті, кого відпускаєш повертатимуться в поселення, розповідатимуть, що я дотримуюся слова, роститимуть дітей. І коли ці вже дорослі діти в пошуках помсти попадуть в мої лапи, вони розповідатимуть все, бо знатимуть, що ти відпустиш їх сім’ї, якщо вони виконають свою частину угоди. Власне, тому я став харчуватися виключно дорослими чоловіками, їх ніколи нікому не шкода, всі турбуються лише про дітей та жінок. Завдяки своїм манерам, я і став найкращим катом століття у цьому розломі.
— То, це значить ти мене відпустиш?
— А це вже від тебе залежить. З будь-якої схеми бувають виключення, шановна нікому не потрібна бездітна діва. Я можу тебе зжерти і нікому не буде діла. Навіть чоловікам, які хотіли б з тобою спаруватися, але не знають про твоє існування. Ти для них лише дівка, яких безліч, тому, — Кат відчинив клітку і завів голого чоловіка з відрубаними руками. Із одягу той мав лише ошийника. — Це Альфонсо. Наступного місяця він стане мені вечерею, але до цього манери вимагають дати тобі шанс вийти звідси живою. Ти ж тепер знаєш, що манери не дозволять мені скривдити чиюсь дружину з дитиною. Я не люблю сум і ненависть.