Спізнай мій безум

Юнак і діва, котрі літньої ночі зайшли далеко від селища та батьківських настанов, кохалися край пагорба. Їхні легені виповнювала свіжість моря. Їхні вуха… раптово вчули брязкіт. Їх викрили?

Юнак роззирнувся й обережно виглянув з-за пагорба: далеко внизу, на узбережжі, бряжчав метал і виднівся танець тіней. І вони підіймалися сюди.

Коханців взяли дрижаки й вони побігли попередити селище. СМЕРТЬ ІДЕ!

Краєм ширились чутки про армію темряви, чиї вітрила затьмарюють місяць і яка спустошує селища під покровом ночі. Без полонених і без помилуваних. Що залишає по собі лише посічені тіла, саме шмаття, забравши цінності, скарби та взірцеву зброю. А потім усе спалюють.

Всі сподівалися, що це просто темні казки, розбурхані злою уявою. Що насправді йшлося про піратів або чийогось мстивого сусіду, що одного разу підступно напав уночі.

Але от вони тут і вже здіймаються схилами.

У селищі всіх будять та озброюють. Всіх до ноги. Мечі – тим, хто зуміє їх утримати та занести для удару. Іншим – луки, дітям – камінці та дротики. Бабці розмішують і кип’ятять у казанах смолу. Дівчата товчуть і готують отруту, що змочить леза і наконечники. Всі зайняті та стривожені, бракує часу підготуватися. Чи ж є бодай шанс вистояти?

Зненацька ворота з частоколу падають і ватага з темряви виходить на світло селищних вогнищ і смолоскипів. На них хутра ведмедів і черепи-обереги. Вони обвішані кістками переможених, що тріскотять на вітрі. В одного понад двометрового видніються роги. Поріддя з потойбіччя?

І вороги з ревом кидаються в бій. Та їх зустрічають ще голосніше.

Ряди зімкнулися. Дрижить земля, гойдає небо, сповільнюється час. Брязкіт металу, гул щитів, стогони забитих і крики переможців.

Піт і кров зрошують землю. Як і кишки та лайно з розпоротих животів. Кінцівки та голови вистеляють бойовище. Понівечені обрубки тіл змушують воїнів спотикатися. Битва у розпалі. І місяць зринає з-за хмар, щоб погледіти. І наливається кров’ю.

Враз – удалині чується шалений вовчий вий. Це ніч вовка. Вистоїть лише хижак.

Знавіснілий ворожий велет прорубує шлях до центру. Неймовіром сили він змітає усіх оборонців. Ніхто не витримує його удару: випускають мечі, тріскає зброя, відсікаються руки. В нього купа порізів і кілька стріл, але велету байдуже.

А його очі – то очі безумця. Великі й вирячені, вони шукають жертву за жертвою. Роги на голові знаменують, що це не людина. Це звір. Почвара. Перевертень.

Він простягає руку та встромляє меч у велике вогнище, збурюючи рій іскор. Шкіра руки пухириться від жару. Він вичікує. А коли витягає, то здіймає меча до неба: сталь розжарено червоніє, мов ікло демона серед ночі. Очищене лезо пекельно сяє, криваві патьоки на руків’ї запеклися.

Юнаки залізли на дах і пораються з довгим луком, постріл з якого збиває з ратиць вепра. Ледве натягують стужавілу тятиву. Прицілюються. І черево велета протинає товста стріла. Остання. Його хитнуло. Діромаха кривавить. Але він і далі орудує мечем. Це неможливо!

Підбігла стара і вилляла на нього відро смоли, поціливши в обличчя. Смердить смаленим. Одне око обвуглене. Але інше бачить жінку. І він половинить її. І він четвертинить її.

Зіґмар бачить як його жону, котра щойно ввігнала кинджал велету в стегно, розрубують навпіл.

Зіґмар тепер вдівець. А велет – мрець! Він його вб’є.

Зіґмар викрикує зраненим звіром у вухо ночі. І ніч озивається виєм.

Його кров закипіла, жили виповнила лють мсти. Ніздрі пирхають, зуби кришаться, біліють пальці довкола руків’я.

Його скажений скрик вчуває велет. І знаходить вцілілим оком.

Вони біжать один на одного. Заносять мечі, щоб викресати іскри двобою. Аж Зіґмар рвучко згинається, пірнаючи ліворуч від осліпленого ворога. Той полосує простір перед себе, простягаючи руку аж до краю. Зашироко.

Це шанс. Зіґмар блискавично стрибає чоботом на кинджал у стегні велета, тоді на товсте древко стріли у животі та змахом меча відтинає йому голову.

Велет спадає на коліна. Гарячі струмені з ворожої шиї рясно вмивають обличчя Зіґмара. Він знімає рогатий шолом з відтятої голови та підставляє під шию ще стоячого тулуба. Коли на денці темніє, він спиває ту кров.

І…

Його очі вирячені. В його жилах – полум’я, а у м’язах – титанічна міць. Він не відає болю та втоми. Він – хижак. Він – ЗВІР.

І ніч розітнув його РЕВ.

Вовча зграя озвалася скавулінням, а нажахані вороги втікають до судна.

ЖОДЕН НЕ ДОБІЖИТЬ.