Дім забуття, дім пам'яті

Пошуки добігають кінця, усі докази приводять тебе до будинку в селі на десять хат. Сухий бур’ян на подвір’ї, брудні вікна чорніють мов порожні очниці, шифер на даху розтрісканий.

Сьогодні все скінчиться.

Два місяці ти ведеш цю справу. Вона для тебе за роки приватних розслідувань найдивніша і все має закінчитися у цьому будинку.

Ти знаходив різних покидьків, подружніх зрадників, боржників, далі з ними розбиралися замовники. Але у цій справі тобі потрібно самому поставити крапку – ліквідувати того, хто ховається в будинку. Ґвалтівника, вбивцю.

Тобі написав чоловік, розбитий горем. Його дружину та дітей вбили, він прагне помсти. “Ні, не хочу, щоб його посадили. Він заслуговує тільки смерті”, — писав замовник. Ти б мав відмовитися, проте як ніхто розумів його. У чотирнадцять ти сам пережив вбивство родини і дивом врятувався. З того дня нічого не пам’ятаєш, навіть обличчя батьків. Усі ті події розчинилися в мороці забуття.

Надворі стає все темніше, будинок наче виростає, нависає над тобою. Ти робиш останню затяжку і йдеш йому на зустріч, стискаючи в кишені плаща руків’я “Бульдога”.

Обходиш будинок, ступаєш на першу сходинку веранди, переступаєш рипучу другу, ставиш ногу одразу на третю. Підходиш до дверей – вони зачинені. Шарудиш пальцями над одвірком, там знаходиш ключ. Серце калатає, відлунює у скронях.

Всередині все так, ніби з будинку виїжджали поспіхом. На стіні завмерлий годинник, у вітальні крісла, стіл, піала з чимось трухлим, пахне вогкістю і пилом. Ти обходиш кімнати, продираєшся крізь маслянисту поволоку сутіні, прислухаєшся до кожного шарудіння. Вбивця тут, ти слідкував, вів його, бачив, як він заходив до будинку. Палець погладжує гачок “Бульдога”. Навіть у темряві ти знаєш де звернути, де обійти стілець, оминути кут шафи.

Усі кімнати порожні, на ліжках скуйовджена постіль, один з матраців прогнив – зі стелі на нього роками скрапувала дощова вода. Виходиш з останньої кімнати, і раптовий хрумкіт розтинає тишу, ти заклякаєш. Дивишся під ноги, підбираєш пластиковий фрагмент – Lego-чоловічок з розфарбованим у зелене обличчям. Ти довго крутиш його у пальцях, щось неспокійне як буруни з трясовини булькоче в пам’яті. Глибоко вдихаєш, заплющуєш очі, струшуєш головою. Ні на мить не можна дозволити чіплятися за спогади.

Розчавленого чоловічка кладеш на тумбочку, заходиш у кухню. На підлозі тонка, затерта до дірок ганчірка. Колись то була килимова доріжка. Ногою відсовуєш її і до крові прикушуєш губу. Ляда. Вона веде до комори, її металева скоба втоплена у дерево, щоб не спіткатися. Скобу кував батько.

Долоні пітніють, ти різко підіймаєш ляду, наставляючи у темряву пістолет. У пащі комори бачиш примарне обличчя хлопця з крейдяного кольору губами з повними жаху очима. Химера скиглить:

— Дарма ти повернувся, воно чекає тебе тут. — Обличчя плавиться і зникає.

— Хто?... — встигаєш запитати і щось б’є тебе у потилицю.

Падаючи в яму, чуєш відповідь хлопця, він говорить твоїм дитячим голосом:

— Минуле…

Лежиш у темряві на холодній глині, крізь щілини ляди просочується світло і хтось нагорі тілом перекриває його.

— Скоро ти зустрінешся зі своєю родиною, малюче-гівнюче, — голос сиплий. — Пам’ятаєш ту ніч двадцять років тому? Ти тоді втік, хоч також мав подохнути як і вся твоя ідеальна сімейка.

Голова розколюється від удару, від струшених спогадів тих днів. Стільки років ти намагався забути ту ніч, вивітрити з пам’яті зарубаних у ліжку батьків, обезголовлену сестричку і схибленого сусіда. Двадцять років день у день ти працював з лікарями, щоб минуле назавжди залишилося в небутті. Забув навіть як виглядав твій дім і це село на десять хат, але…

— Я нічого не забув. Жодного дня не забував, як малий серун пошив мене у дурні та втік. Я наглядав за цим будинком, шукав тебе, а коли знайшов, то написав тобі, приватний детективе.

— Навіщо… — важко говорити, — навіщо я тобі. Стільки років…

— Я блювати хотів від вашої щасливої сімейки. І все у вас гарно: татко працьовитий, лагідна матуся і двоє слухняних діточок. А я у тридцять вже дві ходки мав. Перед ким ви вийобувались? Показушники херові, — він гигоче.

Голос нагорі замовкає, ти чуєш хлюпання, в ніс б’є різкий запах бензину, паливо скрапує через ляду, випари ріжуть очі. Чирк і вогняні язики охоплюють підлогу, повзуть по стінах, злизують твоє минуле вже по-справжньому. Заповзають у льох та зжирають твоє майбутнє. Ти програв, бо обрав забуття, він переміг, бо обрав пам’ятати.