Якось до нас у госпіталь до побратима приїхала з Польщі колишня дружина з сином. Три роки хлопцеві. Дуже довго і уважно роздивлявся лице батька, непевно торкаючись білої щетини. Весь час тримав його за ліву — вцілілу — руку й з острахом кидав погляд на те, що залишилося від правої. В якийсь момент почав плакати і вже не міг зупинитися — довелося швидко попрощатися. Мама несла малого коридором, а той голосив: не хочу, щоб тато був піратом!
Кажуть, бувалого пірата можна було відрізнити через «п’яну» ходу: вони ступали по землі як по палубі під час качки. Цікаво, як швидко через непевний крок можна вирізнити у натовпі мене — двічі контуженого, з протезом замість лівої ноги? Йду в цивільному, звичний наплічник за спиною. Відчутно кульгаю, але лікарі кажуть, за рік буду марафони бігати. Оптимісти!
Оптимістів навкруги повно. Всі живуть своє звичне життя, наче нічого не трапилося. Наче в мене не одна, а дві країни, й вони у паралельних світах, які ніколи не перетинаються: одна для таких, як я, а інша… От йде повз молода пара: він у модних джинсах і брендових кросівках, вона в тоненькій сукні і на високих підборах, — щасливо сміються, не помічають нікого. Машини сигналять на переповненій вулиці. Жіночки сваряться біля кіоска з морозивом. На лавці під тінню каштана гикає червонощокий власник солідного перегару…
Я дошкандибав до свого двору — і не впізнаю його. Все наче те саме, але й геть інше, як не на яву все це бачу, а в дурному сні. Дивуюся.
Добре, що ліфт працює — прогулянка на четвертий поверх далася б мені зараз важко. Від станції метро всього якихось пів кварталу, а втомився, наче й справді марафон пробіг. Ну, то й не дивно після майже безсонної доби в потязі. Та нічого, зараз спітнілий одяг — у пралку, себе — в душ, а потім — одразу до сусідки за Муською.
Муська — Муха — це моя кішка. Прибилася до нас у Михайлівці: сама прийшла на позицію і вже не відходила від Мустафи. А як його не стало, я «вдочерив» руду. Привіз її додому в останню відпустку, а як повертався, передав бабі Стасі під тимчасову опіку. Ми були сусідами через стінку, скільки себе пам’ятаю. Скучив за старою, як за рідною. Що ж, рідніших в нас обох дійсно не лишилося…
За пів години, виголений і вичищений, я стояв під дерматиновими дверима сусідської квартири й відчайдушно тиснув на кнопку дзвінка. Вічко я затулив пакетом із «Желейками» — улюбленими цукерками баби Стасі, бо, казала, інших не в змозі розжувати. Я усміхався на все лице від передчуття сюрпризу. Бо ж не попередив, що їду додому. Та ще й назовсім! Ото вона зрадіє! Лишень би серце від радості не стало…
Та що ж не відкриває? Чи не чує стара? Знов дзвоню. Чи з нею усе в порядку? Чи не захворіла? Все ж таки вік дає про себе знати.
Ще раз натискаю — чую, кішка нявчить за-за дверей. Прислухаюся — чалапає Стася в своїх дертих капцях (треба їй якось нові презентувати, бо собі сама не купить авжеж). Нарешті відкриває.
Мені на зустріч рванула Муська і я, спираючись на стіну, присів погладити руденьку.
— Привіт, привіт, мала! Скучила? — Кішка вже залізла на руки, треться лобом об ніс і щоки. Не можу підвестися, дивлюся на сусідку знизу вверх. — Добрий день, бабусю! Як ви? А я повернувся!
— Приїхав, значить. То добре. Нарешті дочекалася, — тихо відповідає баба Стася й усміхається. Вона стоїть у напіввідчинених дверях в світлій нічній сорочці, і її силует тоне в незвичній темряві коридору. Така вона сухенька й приземиста стала за цей час, як не бачилися! А от вологі світло-сірі очі, навпаки, ще більшими здаються.
— То чи не додала вам моя Муся клопоту? Чемно поводилася?
— Та все добре, не переживай. Вона собі раду дасть.
— А я вам гостинця привіз, як ви любите.
— Дякую, синку. Ти мені ще принось, не забувай стару.
За спиною грюкнули металеві двері — з ліфта, запихавшись від спеки, виплила ще одна сусідка, Стефанія Тодорівна, з роздутими сумками в обох руках.
— Ой, Денисе! Це ти? Слава Богу! З поверненням! Тільки з дороги? І вже кішку свою знайшов? Ото диво! Ми як бабу Стасю того тижня перед Великоднем поховали, вона зникла. А це диви!..