Перед сном

Мене завжди лякала тиша. Тиша моєї кімнати перед сном. Я зачиняв всюди двері. Коробка із чотирьох стін мала стати моєю фортецею, чи не так? Дім — моя фортеця. Мені здавалося, що Воно десь причаїлося. Дивилося дуже зле на мене. (Якщо звичайно мало очі.) При першій ліпшій нагоді, Воно б точно мене жерло, але ж ні… Воно чекало. Важко дихало прямо в обличчя, коли я на кілька секунд заплющував свої мутні очі, щоб порахувати до 10, бо чомусь серце скажено вилітало із грудей. (Менше треба пити кави.) Ходило з кімнати у кімнату. Я відчував це… Скорше вже світанок. Як я боявся почути його кроки у сусідній кімнаті, тому часто затуляв вуха подушкою. Я жадав абсолютної тиші. І все одно легенько скрипіла підлога, але то, мабуть, від бурчання мого старого холодильника. Я крутився, проте нарешті повернувся до стінки та закутав ноги у ковдру, як у дитинстві. (Дурень, який вірив, що ковдра стане не гірше намальованого білою крейдою захисного кола.) 

Здається, що я нарешті почав провалюватися у сон. Біле-біле сновидіння оплітало повільно мої думки. Дивно, але снився батьківський будиночок, біля нього стояв дерев’яний стіл зі стареньким сервізом. Мене тягнуло все ближче до будинку зі столом. Увесь час мене не покидало також відчуття дежав’ю і тривожності, що я тут сам. Фіранки зі слониками заплутались у квартирці вікна. Я кілька разів гукав маму, а вона не приходила. Мені хотілося пити. Слава Богу, що хотілося у сні, бо я не хотів був прокинутися вночі у темній кімнаті. Знову відчувати той противний холод? Йти навпомацки з надією, що воно не захоче облизати мої руки? Стати його десертом, ось так легко? Ні. 

На столі горіла самотня свічечка, всюди були розкидані цукерки, які я не любив. Цукор — біла смерть, чи не так? Мене нудило від запаху, мабуть, це все через зламану трубу на кухні. Старі апартаменти, проблеми із каналізацією… Та кого я обманюю, бляха, тут смерділо, ніби щось здохло і почало розкладатися. Мені від усього того стало кепсько. Нудило. Мій живіт спух. Захотілося прилягти на лаву, яка стояла біля столу. Ліг, склав руки на грудях і підняв очі догори — темрява. Суцільна темрява. Тьма! Я добряче здригнувся. Де зірки? Де силуети хмар, які освітлює старенький місяць? Де? Боже, який кошмар. Це просто кошмар. Я не думав, що скажу це собі, але мені потрібно прокинутися. Проте прокинутися я не міг.

Холодною долонею я лупасив себе по обличчю і змушував прокинутися. Не можу.Я кричав, як навіжений. Сам. Я тут сам. Взяв до рук лампадку. (Звідки тут лампадка?) Відображення у вікні мене остаточно налякало так, що я закляк, задубів, за(вмер)… Я був одягнений у чорний костюм, зліва у мене прикріплена біла квітка лілії. (Знаєте, такі квіти кріплять зазвичай нареченому, але я неодружений.) Від страху я скинув свій піджак: ліва частина моїх грудей була зальопана червоною жижою та хробаками. Я почав їх струшувати, проте їх ставало на тілі ще більше. Мені треба випити води. Я хочу пити. Підійшов знову до столу, взяв залізний білий чайничок із півником і почав лити на своє змарніле обличчя його вміст. Тепла вода… Я посміхнувся. Поставив назад чайничок на стіл, але у ньому щось відбилося. Тук-тук-тук. Де, бляха, моє серце? Я безсердечний. Воно все-таки зварило моє серце у цьому чайничку із півником. Сука, воно мене все ж з’їло!

-    Немає нашого, бідолахи, нема… – голосили плакальниці над моєю могилою, звідки я горланив. Хотів був прокинутися від кошмару у своїй кімнаті. Два метри під землею і метр під моїм ліжком, одного разу, перед сном…


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

14/05/24 08:09: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап