Угноєна земля

Мене іноді називають богинею. Мене шанують і дарують подарунки, хоча частіше… Частіше бояться. 

О, хотіла б я дорівнятися до богів бодай красою, а ще краще — геніальністю, чудесним талантом творити й керувати життям. Мрію бодай чимось уміти керувати. А натомість ледве керую власним тілом. Щось на мене тисне. Щось важке. Очі злиплися. Склеїлися якоюсь липкою мерзотою. Я розплющую повіки, але нічого не бачу. Морок. Відчуваю тільки лоскіт. Він усюди: в очах, в очних білках, у носі, вухах, на шкірі обличчя… Мою шию, груди живіт, руки, навіть найпотаємніші місця огортає солодко-трепетне лоскотання, від якого я вся млосно здригаюся. Я відчуваю солодкі хвилі, які проходять від живота й до стегон, і хочеться забутися, віддавшись цьому дивному коханцеві, який, здається, проковтнув мене живцем.  

В еротичному сплеску жаги я стискаю кулаки та відчуваю як рідка слизота чвиркає між пальців…

Солодка млість змінюється болем у животі. Тепер замість чуттєвої жаги я відчуваю жах. Випростую ноги та знову згинаю, викручуюся хребтом, звиваюся як гадюка, як оскаженілий звір… Я прокопую, продавлюю собі вихід із черева чудовиська, із моєї могили. 

Подих. Повітря холодне та свіже, воно пропікає легені, здавлює — і я вихаркую порцію чорнильного слизу. Очі поступово вловлюють навколишню дійсність. Я у ямі. Вона вщерть заповнена слизом, і в тому драглистому болоті ворушаться білі черви. Я чавлю погань долонями, біляві тільця порскають чорнильними бризками й відгонять трутизною. 

Я вся вимащена їхньою кров’ю!

Біль у животі змінюється спазмом. Мушу витерпіти, доки мине напад. Випльовую слиз… Атож, наковтатися такої гиді! Знову спазм. За ним третій… Несила терпіти. Я сідаю навколішки й помічаю надутий живіт. Не встигаю злякатися, навіть здивуватися — вивергаю з лона згусток слизу, в якому, як у сповитті, звиваються білясті молоденькі черви.

Я зриваюся з місця, заревівши, як люта демониця, й повзу, гублячи за собою клапті живої, новонародженої гиді… Я хочу прокинутися від цього жаху, хочу бодай вилізти на сухе місце, але не можу. Можу лише вишкрябати руками землю, видертися з ями, проповзти кілька кроків — і впасти у безпам’ятстві.

Поступово моя пам’ять складає уламки. Я згадала, як розродилася червами, як вони лоскотали мені шкіру й повзали в ямі. Таке важко забути, бо вони досі повзають, виповзли з ями, розповзлися повсюди… 

Цього разу я не зомліваю, а підводжуся та йду вперед. Босі ноги по коліна грузнуть у червах. Попереду ціле поле, вкрите цією ж мерзотою. Воно пожирає падло і множиться, множиться… Онде яйця, личинки й дорослі…

Усі стадії нікчемного життя.

А вдалині працюють люди. Орють поля, палять торішній сухостій. Життя йде своїм ходом: смердить і гуде. Та щойно підходжу ближче, то розумію, що в руках землеробів лопати й відра. Вони вигрібають повні відра хробаків, виливають на тачки, заповнюють вози… Чавити таке немає сенсу — вони викопують ями, рубають ліс, ладнають багаття і палять, палять… 

Усе повітря просмерділо густим димом. Я підходжу ближче й аж тепер бачу, що ніякі це не землероби. Це воїни, це поле бою. Воно суцільно вкрите трупом, а живиться ним… мій плід. І множиться, множиться, безупинно множиться, розжирілий від стерва.

Я безсило падаю на своїх же дітей. Нарешті я пригадую свою творчу майстерню і хмарне сховище. Моя пам’ять поволі відновлюється, з уламків складається цілісний пазл… Повільно, надто повільно…

Ну чому ж так повільно?!

У їхньому коді помилка. Де я припустилася помилки? У репродуктивній системі? Ні, помилка в балансі екосистеми… Забагато їжі? Так, забагато мерців!

Я озираюся й бачу полеглих воїнів. Їх сотні, їх тисячі… Тут була війна. Війна й досі триває.

*  *  *

— Це вона! Знову вона!!! Демониця ожила!!! Її неможливо вбити ніяк! — чую надсадні крики й одразу пригадую свій задум. Мої діти мали їсти стерво, їхнє покликання — знищувати падло. Тут, на полі битви — ідеальні ясла! На угноєній землі мав би вирости чудесний сад, дерева якого родитимуть яблука.

А натомість мерці родять червів.

— Вони повсюди… повсюди… Благаю, зупиніть це нашестя! — ридає чоловік, чий загиблий син уже об’їдений до кісток.