Вбивча Маска

У невеликому місті Грінвуд, дільничний офіцер Джек Харпер вже не перший рік розслідує серію моторошних вбивств. Жертв завжди знаходять спотвореними, з їхніх обличь, прикритих дивними саморобними масками, маніяк здирав шкіру. Це сильно ускладнювало упізнання. Крім того, у жертв завжди бракувало якоїсь кінцівки: стопи, кисті, вуха, або цілої руки чи ноги.

Здавалося між вбитими не було ніякого зв’язку, вони належали до різних верств суспільства, мали різний вік, стать та інтереси.

У голові самого маніяка вирували голоси, це наче був постійний хор, що підштовхував його до вбивства.

– Зроби це. – Шепотів один голос.

– Покажи їм, на що ти здатний. – Підказував інший.

– Вони всі винні!

– Вони не заслуговують жити!

– Вони всі слабаки, нікчеми, бруд, попіл, сміття!..

Маніяк піддавався голосам кожного пізнього вечора. Хоча вдень він був звичайною людиною, привітною та добросовісною. Але з наступом темряви, в його голові наче щось перемикалося, він ставав зовсім іншою людиною. Чоловік вештався нічними провулками, вишукуючи своїх жертв. Його манили їхні посмішки, сміх, життєрадісність, – особливо вицілював підлітків, він їх ненавидів найбільше.

Обравши жертву, він підходив до неї, надягаючи на обличчя маску людини якій всі звикли довіряти.  Він знаходив привід заговорити з жертвою, провести її, чимось допомогти чи показати короткий шлях, а потім безшумно й швидко хапав бідолаху і тягнув його в темряву.

У занедбаному чорному гаражі маніяк прив’язував своїх бранців до великого залізного стовпа. Вони благали про милосердя, але мольби лише сильніше розпалювали його інтерес до катувань.

Вбивця надрізав шкіру на спинах жертв, здирав її, а потім теж робив із їх обличчями. Поєднуючи отриману шкіру та деревину, він створював  жахливі маски. В такі хвилини голоси в його голові раділи.

– Прекрасно. – Гомоніли вони. – Тепер вони носять справжнє обличчя!

Маніяк залишав маски на жертвах, а його збочена, жорстока свідомість вважала це вершиною справедливості та правосуддя: це був його жахливий особистий підпис. Потім вбивця напам’ять відрізав кінцівку жертви та ховав її глибоко в лісі, в дуплі мертвого дубу, і на честь нової жертви він також вішав на дерево дублікат маски. Це була його трофейна схованка, його кривава скарбниця, посмертний гербарій. Інколи він приходив туди щоб впевнитись, що все на своїх місцях. Частки тіла він покривав воском і отрутою, і вони майже не гнили, тільки всихали, як осіннє листя, що втрачає свій колір.

Харпер наполегливо «копав» інформацію, шукаючи зв’язок між жертвами та вірогідним підозрюваним, але кожна зачіпка приводила у глухий кут.  Одного холодного, туманного ранку Харпер, перевіряючи чергову версію, заглибився в густий ліс, що знаходився на півночі від містечка.

Прямуючи по ледь помітній стежині, він вийшов до великого сухого дубу, чиє  коріння випирало з землі, наче кігті, а на гілках тремтіли жахливі вироби зі шкіри. Полісмен обімлів від жаху, але тут його увагу привернув блиск в дуплі дерева. Наблизившись він зазирнув усередину та побачив жахливе видовище. Дупло було заповнене частинами тіл, серед яких був і відрізаний палець з обручкою що й блискотіла.

Офіцер відступив з огидою, він знов поглянув на кількість масок, що висіли на гілках дерева. Їх було багато, занадто багато – більше сотні. В їхньому місті зникло чи було знайдено набагато менше жертв, отже маніяк діяв і за його межами. Харпер зрозумів, що має справу з серійним вбивцею жахливих масштабів.

Полісмен опечатав ділянку і спробував зв’язатися з колегами, але в цій частині лісу не було зв’язку. Тому офіцер поспішив назад до містечка. Вже майже діставшись його околиці, він почув якийсь звук, наче хтось кричав. Харпер рушив на звук і за старим будинком на відшибі побачив чорний гараж. Сонце вже сіло за обрій, розливши по сірому небу червоні фарби. Гараж виявився незачиненим, в ньому було темно та хтось стогнав, схлипував, плакав.

Харпер зайшов в середину, увімкнувши ліхтаря. Підійшовши до залізного стовбура, що стояв в дальньому кутку приміщення, він побачив як щось тремтить під ковдрою. Відсмикнувши тканину, офіцер побачив зв’язаного хлопця. Харпер віддер скотч з губ жертви, але замість радості, хлопець заплакав, і простогнав:

- Не вбивай, благаю, відпусти мене! Я ні в чому не винний!

Та полісмен на це вже не зважав, в його голові лунали куди гучніші голоси.

П.С.: «Навіть найдобріше обличчя та образ, можуть бути лише брехливою маскою».



Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Янголи Де Анджело
Історія статусів

14/05/24 08:12: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап