Відбитки на снігу

– Орисе, стій! – вилетіла з будинку, різко розчинивши двері.

Подруга вже стояла за крок до автомобіля. Хотіла підбігти, але зупинилася на ґанку.

– Владо, ні! – голос зірвався на крик. – Ти бачиш, що тут відбувається!? Я не збираюся залишатися…, – її ледве чутно: перешкоджають стійкі та масивні пориви вітру зі снігом.

– Це, мабуть, дурний жарт Мстислава, – широко розмахувала руками, а очі благали зупинитися. – Десь заховався в будинку та дуркує… Подивися на хурделицю! Куди ти поїдеш?

– Не вірю в це, – руки дрижали, підбираючись ближче до ручки. – Тут вовки виють щоночі, а тепер цей зник аж на добу.

Дивне передчуття не покидало її. Можливо, дівчина скептично ставилася до таро, але вони ніколи не брехали. Вона справді могла щось відчувати. І цього разу липкий страх зазирав тонким коцом на голову, пестячи ворсинками, як бридкими тінями.

– Пробач, але тобі мене не переконати. На жаль, ви слухати не хочете…, – плечі опустилися, губи ледь прочинилися, бажаючи додати: – Бережіть себе...

Двері автівки зачинилися.

***

Руки стискали кермо з усією силою, наче це могло врятувати. Погода справді була жахливою: вечоріло та ще й крізь сніг нічого не було видно. Орися забула про всі правила безпеки, набираючи швидкість. Порятунок був десь там, поза котловиною Яроша – найкращого друга. Батьки хотіли влаштувати тут курорт для відпочинку, тому дозволили сину з друзями випробувати місцину під час зимових канікул.

– Чорт! – пильно стежила за кожним поворотом та дорогою, але зрадницькі сльози вперто сперечалися з нею. – Потрібно було їх забрати. Сподіваюся, що ті вчасно передумають…

Компанія була невелика, вісім людей, але приїхали на трьох машинах. Можна було не переживати за транспорт, але ж хіба в ньому проблема?

У грудях стискало, а кінчики пальців дерев’яніли, не відчуваючи пекельний жар в автівці. З нею було таке вперше. Цей дикий тваринний страх не давав спокою.

– А-а-аа-а! – лезо голосу прорізало тишу, як тільки на дорозі з’явилося воно.

На мить усе вповільнилося. Страх перед трьохметрою істотою не давав спокою. Навіть не розуміла, що це. У голові носилися сотні думок. Об’їхати? Ні, дорога надто вузька. Зійти з неї? Ще тупіше: там глибокий кювет. Залишилося тільки втискати ногу в гальмо. 

Ба-ба-х. Удар. Різкий поворот на дев’яносто градусів. Політ. Голова б’ється об щось. Розбивається скло. Дерева майорять перед очима, а потім тиша…

***

Мелодія дзвінка змусила її прокинутися. Тіло нестерпно боліло, а щокою відчувала прохолоду снігу. Розплющивши очі, побачила, що вилетіла з машина через лобове скло і висіла зараз на паску безпеки.

– А-а-ай, – жалібно простогнала, виплутуючись з болючих обіймів.

Бабах. Впала на землю. Телефон продовжував жалібно нагадувати про себе. Рука потягнулася до кишені, а тоді підняла слухавку.

– Ори–с-е-се, т-ии-ии чо–му н-е відпо-ві-да-є-ш? – стривожений голос подруги залунав.

Не розуміла, чи це через біль вона так погано чує, чи це проблеми зі зв’язком.

– Я потрапила… в аварію…, – стишено відповіла, тримаючи руку на животі, що палав нестримним болем.

– Що-о т-и-и каже-е-еш? – очевидно, вона її не чула.

Спокійно підвелася на ноги та сторопіла. У відповідь мовчання. Лише мороз по шкірі.

– Ор-и-се-е?! Ска-ажи-и щ-що-ось…, – згодом замовкла.

Зв’язок зник, залишивши її з ним…

Намагалася проковтнути ком, що прийшов разом зі сльозами. Величезний монстр з вухами, довгими передніми та задніми лапами стояв перед нею, як людина. Завершилася хурделиця, а срібний диск, як священний німб, освячував цю потвору. Його постать була худа, що кістки можна порахувати без рентгену.

– Н-невже-е це-е мої останн-іі миті-і? – щелепа тріскотіла.

– У-уу-уу-уу! – завив у відповідь.

І тепер зрозуміла, що це не вовки тривожили щоночі. Однак крик цей більше на собачий здавався.

– До біса тебе, чортове поріддя! – зірвалася з місця, тікаючи вглиб лісу.

Серце відбивало нестримний ритм барабану. Монстр дихав у потилицю. Голову стискали лещата смерті. Куди бігти? Як сховатися? Дихання збивалося, а скалічене тіло ледве рухалося. Ноги переміщалися одна за одною. Стежки не було, лише густий та глибокий ліс.

– У-у-уу-у, – воно гралося з нею, як здичавілий пес з господарем.

– А-а-а! – перечепилася через корінь.

Знову політ. Тіло крутилося в агонії. Вхопилася за стовбур дерева. Стиснула кору, але її несло далі, зриваючи нігті.

– А-а-а-а! – вкусила язик до крові.

Невагомість. Орисю тепер стискали справжні лещата. Серце завмерло, очікуючи смерті.

– Хр-р-р, – останній впертний подих.

Хруст. Монстр відірвав голову від тіла, пожираючи ще тепле м’ясо. А її мертві очі, налиті сльозами, ловили місячні промені.