Помилочка

-         Я тобі зраджувала.

Цими трьома словами Світлана, твоя любов і твоя мрія, що стала дійсністю, твоя кохана, твоя дружина, знищила твоє життя.

Стоїш ошелешено, завмерши на вході до квартири. Наче тебе лопатою по голові гепнули. А вона продовжує:

-         Я спала зі своїм… знайомим. Це було лише кілька разів... І зараз вже все припинилось, розумієш?! Це все в минулому, скінчено! Але ти маєш право знати.

Говорить щось іще. Заглядає тобі в очі, схвильовано, благально. Вдає засмученість. Наче не вбила тебе тільки що. Не поставила крапку в усьому, у що ти вірив. Чим жив.

Замовкає, нарешті. Виглядає жалюгідно. В голові пусто, ти не можеш зосередитись. Але й не треба. Знаєш, що робити. Завжди знав.

Хоч і не думав, що доведеться.

Йдеш на балкон. До комори.

По молоток.

Довго не можеш знайти. Нарешті повертаєшся. Знаходиш її в спальні. Крижана лють, безкінечна ненависть кипить в крові. Наче по жилах тепер тече лава, але охолоджена рідким азотом, обпікає і заморожує водночас. Світлана сидить на ліжку спиною до тебе, втупившись в телефон. Мабуть пише коханцю, лярво дране!!

Шал зносить дах, неначе вибухом.

З розмаху б’єш молотком, так, щоб удар прийшовся в потилицю. Не стримуєш себе, не хочеш – лупиш з усіх сил.

Бачиш, як від удару її голова неначе провалюється всередину. Дружина падає на ліжко, розвернувшись при цьому до тебе. Видає дивний короткий звук, наче скавучить маленьке цуценя. На обличчі – подив, але одне око чомусь закотилось догори. Знову б’єш – прямо по звабливому, зрадливому обличчю. А потім ще. І ще.

Перетворюєш його у криваву кашу.

***

Бризки крові на білій стіні – це навіть красиво.

І тепер ти переконався, чи були в неї мізки – так, якісь таки були.

Все, не рухається більше. Незграбно розкинула руки на постілі, неначе зламана лялька серед червоного кола, що потроху розширюється. Завмерла, навіки. Чудово.

Туди їй і дорога, зрадливій мразоті.

Крові стільки, що якби не постіль та килим на підлозі, то сусідів можна було б затопити. Як вона тільки вміщалась в мініатюрному Світланиному тілі?

Твоя лють потроху йде на спад, замінюється спустошеністю.

Щоб чимось зайняти розум, перевіряєш телефон зрадниці. І дійсно: на екрані – відкритий чат в Телеграмі. Співрозмовник підписаний «Іра-подружаня», певно клята хвойда намагалась замаскувати переписку з йобарем. Читаєш останні кілька рядків:

-         Ірусь, будь-ласка, це просто жах.😭 Ти б бачила, як він змарнів, коли я сказала😭😭😭 Будь-ласочка, давай я не чекатиму годину а одразу йому скажу, що це все неправда, маячня, добре?🙏🙏🙏

-         Ні, Свєт, ми ж домовились, програла – виконуй повністю😈 Якось вже годину потерпиш. Потім вибачайся як хочеш, хоч відсмокчи йому🍆

Кілька секунд тупо дивишся на ці повідомлення. Просто не можеш второпати, що ти щойно прочитав. Тоді, проскроливши вище, вглядаєшся в попередні абзаци:

-         Все, Свєтульчик, час вийшов! Сьогодні маєш виконати наше бажання😈

-         Ірунчик, будь-ласочка, давай відкладемо🙏🙏🙏

-         Ні!!😈 Не треба було погоджуватись грати в карти на бажання. А так програла то програла!! Вже відмовилась робити нам нюдси🍓 – тепер відступати нема куди.

-         Пам’ятай: маєш збрехати, що зрадила йому – і достовірно, щоб повірив!!! Все запиши на відео📷 і навіть не думай намагатись його попередити!! Ми вас гарно знаємо, з Дімона-Артемона актор ніякий, тож обман одразу розкусимо!🕵🏼‍♂️ А за годину скажеш правду – і вільна! І жодних більше відмовок!

-          Добре, зроблю😿😿😿

Далі Світлана надіслала відео на дві з половиною хвилини. Коли вона розповідала тобі про коханця, то телефон поставила збоку на шухляду, так, щоб більша частина кімнати була в кадрі. Бачиш власне обличчя, виглядав в той момент так, наче тобі ножа в серце встромили. А в якомусь сенсі так і було.

Спустошення всередині досягає нового рівня. Вона невинна. Не винна. Була невинна. Просто не можеш думати. В голові крутиться лише дурна фраза «Помилочка вийшла». Розумієш, що як відчуєш все, то біль буде нестерпним. Ще нестерпнішим. Будеш кричати від нього, допоки голова не вибухне.

Йдеш на кухню.

Різко, щоб не встигнути передумати, зупинитись, ти встромляєш ніж собі в горлянку. Глибоко, так що сталь прошкрібає аж по хребту.

Біль – неначе блискавка.

Захлинаючись власною кров’ю, ти ще встигаєш провернути ніж вбік. Щоб розсікти артерії.

Щоб вже напевно вийшло.

Цього разу все буде без помилок.