Втеча

Ти біжиш. Біжиш з усіх сил. Але твій переслідувач не відстає.

Вулиці навколо темні: ані поліцейської машини, ані перехожих. Ліхтарі не горять. Гілки дерев тягнуться до блідого місяця, неначе зігнилі пальці упирів.

Мисливець скорочує дистанцію. Обертаєшся – бачиш в руках темної постаті ніж. Лезо відблискує в місячних промінях.

Страх, лютий, безмежний, туманить розум. В голові крутиться дежа-вю, неоформлена думка, відчуття, що колись таке з тобою вже було. Забутий спогад, можливо з дитинства? Може ти був жертвою нападу маніака?!

Не пам’ятаєш.

Але переслідувач вже поряд.

Треба пришвидшитись. Придумати щось. Але що, ЩО?!

Паніка скручує нутрощі в крижаний клубок.

Відчайдушно намагаючись знайти хоч якийсь порятунок, кидаєшся до найближчого будинку, дзвониш, стукаєш, двері – зачинено. А хижа постать наближається з кожним сполошним ударом серця.

У відчаї підбігаєш до вікон, грюкаєш. Скло матове, але всередині – якісь постаті. Бліді, наче мерці. Повертаються до тебе. Наближаються. Підходять до вікон. Видно погано – але що це? У них немає обличь?!

Напівздогад, напівзгадка підказує, що потрапити в їх пазурі – це буде гірше, ніж якщо тебе наздоженуть.

Відскакуєш від будинка, перевалюєшся через паркан. Жах всередині тебе стає ще більшим, хоча ти вважав це неможливим. Намагаєшся заплутати свій слід, відірватись.

Але марно. Марно.

Переслідувач не відстає. Здається, він грає з тобою. Розтягує задоволення від полювання. Смакує твій страх.

Охоплений найчорнішою панікою, відчаєм, рвеш жили. Та нарешті мисливцю набридає погоня. І він ловить тебе.

***

Удар в спину настільки сильний, що тебе кидає на стіну, вздовж якої ти біг. Б’єшся головою до зірочок в очах, обдираєш об стіну щоку, руку, падаєш на асфальт. Все повітря вийшло з легень, марно намагаєшся зробити бодай ковточок кисню. Хочеш кричати – але з відбитими легенями не можеш вичавити з себе навіть мишачого пищання. Пекучий біль затопив все тіло, особливо ліву ногу. Зумівши повернути голову, наче в кошмарі бачиш, що під коліном там з’явився новий суглоб, новий, неприродній вигін. Прямо по його центру в дірці виблискує твоя кістка. Нога зламана.

Ти приречений.

Жах в твоїй душі настільки сильний, що пробуєш уповзти, вже без жодної надії. Але не просуваєшся і на метр – безжальна нога опускається прямо на місце перелому, трощачи залишки кісток. Цього разу ти кричиш, кричиш на повну силу. Та звідкілясь вже знаєш, що ніхто не допоможе.

Намагаєшся висмикнути ногу – але на неї наче вантажівка колесом стала. Не зрушити з місця. Видаючи звіряче скавучання, звиваючись в агонії під каблуком переслідувача, нарешті обертаєшся на нього. Вдивляєшся – і страх стає ще сильнішим, якщо це взагалі можливо.

Його очі – без зіниць, повністю чорні, наче провалля в безкінечну темряву. Одягнена темна, височезна, нелюдська постать в шалену конструкцію, зібрану з сотень лез, ножів, скальпелів, скручених між собою колючим дротом. Роздивитись це здалеку важко, бо кожен міліметр кожної деталі вкритий засохлою кров’ю. Весь цей метал мав жахливо дзеленчати – але твій переслідувач рухався, не видаючи жодного звуку. І це чомусь лякає тебе найбільше.

-         Будь-ласка, будь-ласка, прошу, благаю! Пощадіть! Відпустіть мене!

Не впізнаєш власний голос, слова ледь протискаються крізь стиснену спазмом жаху та болю горлянку.

-         Пощадити?

Чорноока постать посміхається оманливо співчутливою, абсолютно божевільною усмішкою. Усі зуби – загострені, немов ікла, між ними позастрягало щось темночервоне. Не хочеш думати, що це. І здається, за першим рядом зубів є ще один. Чи навіть кілька. А він між тим продовжує ледь чутно шипіти:

-         Як це – пощадити?! Як ти колись пощадив своїх жертв?!

***

З цими словами пам’ять повертається, неначе блискавка. Про те, як ти полював на дівчат. Як збирав колекцію трофеїв.

Їхні відрізані вуха.

Як тебе судили.

І як стратили.

Згадка про смертельну ін’єкцію змушує очі розширитись. І раптом ти розумієш, де ти.

А також – що це полювання, ця розмова відбувається не вперше.

Переслідувач твій посміхається ширше:

-         Бачу ти згадав. Так, це твоє покарання, друже. Вічне. Тож насолоджуйся, як і я – бо час починати!!

Твої голосові зв’язки розриваються від криків, поки тебе свіжують живцем.

***

А потім якоїсь миті з виючого, пошматованого, скривавленого шмата м’яса, в якому вже важко навіть впізнати людину, ти – знову цілий. Здіймаєшся на ноги – але пам’ять тьмянішає. Ти маєш запам’ятати! Ти маєш…

Що?

Тікати. Ти маєш тікати. За тобою хтось женеться.

І полювання починається знову.

Ти біжиш.