Злість і сором

— Але мамо, мені потрібні ці гроші, ти обіцяла, — Святослав переходив на крик через внутрішнє відчуття несправедливості.

— Синку, я памʼятаю це. Але робочий водопровід важливіший за твої гулянки, — матері набридла ця розмова, вона відбувалася вже втретє за тиждень. Після смерті батька він зовсім від рук відбився.

           У Святослава всередині все клекотіло — якщо він прийде на побачення з Аліною без грошей, то… навіть думати він про це не хотів, краще вмерти.

— Ти мене задовбала своїми проблемами. Постійно щось відбувається, постійно фігня якась, постійно немає грошей. Якби ж батько був тут… — Святослав зрозумів свою помилку вже після того як слова зірвались з його вуст. Обличчя матері поблідніло і зробилося таким, яким він його запамʼятав у день поховання. Неможливо було сховати очі від цього погляду, тому він схопив свій рюкзак і вибіг із хати.

Без маршруту чи мети він довго біг вузькими провулками приватного сектору. Злість і сором. Ганьба за те, що посмів кинути матері в очі такі слова. Але вже нічого не повернути.

Квартал за кварталом Святослав проходив навіть не піднімаючи голови. Асфальт у всіх районах був однаковий, тому здавалося, що він іде однією довгою дорогою внікуди. Жодна думка не хотіла зʼявлятися. Святослав вважав, що він не достойний думати після того як повівся з матірʼю.        

           Спалах світла вивів його із цього стану заціпеніння. Десь збоку засвистіла гальмами автівка. Святослав підняв очі та нічого не помітив. Він побачив, що знаходиться у зовсім незнайомому районі. Сірі пʼятиповерхівки світили поодинокими вікнами. Вулиці були пусті і тихі. Незнайомі перехрестя не могли вказати напрямок, куди варто йти. Тому хлопець вирішив піти назад.

           Тепер він дозволив думкам залізти йому в голову. Сором заповнив його з ніг до голови, та він згадав слова батька, що не варто уникати відповідальності за свої помилки. Тому він йшов вперед із впевненістю, що має вибачитись перед матірʼю.

           Тихі вулиці були темні і непривітні. Ліхтарі не працювали і світло давали лише вікна перших поверхів хрущовок. Через них можна було заглянути всередину і там було порожньо. Здавалося, що все живе покинуло ці місця, навіть птахи і вуличні пси. Місто було наче привид, який ще не підозрював, чим він став.

            Побачення з Аліною стало настільки не значною подією в його житті, що він навіть не жалкував про те, що він на нього не піде. Як легко найяскравіше може стати незначним. У квартирах обабіч тротуару почали зʼявлятися силуети. Вони стояли біля вікон і дивилися на Святослава. Він не надав цьому значення поки не зрозумів, що обличчя знайомі. В цьому районі його однокласники не живуть. Можливо родичі, про яких він ніколи не цікавився?

           В кожному наступному вікні зʼявлявся нове обличчя. Кожне нагадувало йому про певну подію. Читачу це може здатися дивним, але Святослав знав, що під час стресу у такій гнітючій атмосфері мозок може малювати, що завгодно. Раціональні пояснення завжди дозволяли пережити страшні періоди, але зараз хлопець почав бігти. Бігти все швидше і швидше. Ноги несли його додому ніби на автопілоті. 

           Святослав оминув авто біля воріт і стрімко залетів і двір. Забігши до кімнати він побачив матір, яка сиділа на дивані, ховаючи обличчя у долоні.

           — Мамо…

           Святослав не помітив, що вона була у кімнаті не сама. Він не помітив, що у кімнату пробивається миготливе сяйво. Червоне. Синє. Святослав згадав, що змусило його бігти ніби вкушеного. Він побачив батька у вікні квартири обабіч тротуару. Батька, який зараз стояв над матірʼю і намагався доторкнутися до неї.