Місія 44

Я захожу до відсіку з дезінфекції після екстреного чергування на сонячній електростанції. Цього разу поломка була серйозною – 10 панелей було розбите внаслідок падіння метеоритів. Це вже вдруге за місяць. Але тут, на Марсі, можна чекати чого завгодно. Та я не жаліюсь, бо охочих полетіти у складі 44 місії на цю планету було багато. Сам не знаю, як пройшов відбір. Згадую, як раділа моя дівчина, побачивши в списках моє ім’я: «Максим, ти увійдеш в історію космосу!» Але зараз я так втомився, що хочу увійти до житлового модулю нашої станції і відпочити в компанії механіка Андрія і командира нашого загону Ігоря. Наша місія закінчується через два дні – і тоді омріяна відпустка на Землі.

В коридорі знову блимає лампа, яка діє мені на нерви. Я втомлений, голодний і злий. В житловому модулі тиша. На всякий випадок голосно кажу: «Я повернувся!». Тиша...

Іду в дослідницький модуль. Нікого. Відганяю похмурі думки – а що як сталася аварія в одному з відсіків енергозабезпечення. Перевіряю шафу зі спорядженням – скафандри на місці.

Іду в дослідницький модуль. Нікого.

– Агов! Народ, ви де?

Оглядаю лабораторію. На письмовому столі командира стоїть мікроскоп зі зразками марсіанського ґрунту і розкидані папери із записами. Все виглядає буденно. Втомлено заглядаю в окуляр мікроскопу. Все розпливається, наводжу різкість і заворожено дивлюся за рухом фіолетових мікроорганізмів. Потім моє серце холоне. Цього не може бути… Невже це марсіанська форма життя? Заворожено спостерігаю за плавними рухами маленьких істот. Наша місія точно увійде в історію! Мою радість перериває дзвінок внутрішнього телефону.

– Максиме? Нарешті. Це командир.

– Де ви?

– Не перебивай і уважно слухай. Нас з Андрієм заблоковано в складському модулі. Блокування можна зняти лише на центральному комп’ютері. Давай, швидше, бо нам потрібна аптечка.

– Що сталося?

– В Андрія лихоманка. А ще трохи не забув… — командир закашлявся. – Нічого не чіпай в лабораторії. Це наказ.

Подальші слова не можна було розібрати через напад кашлю командира.

– Кінець(ках-ках ках) зв’язку (ках-ках ках).

Погано, дуже погано… За місяць місії ніхто з нас серйозно не хворів.

З поганим передчуттям поспішаю до центрального комп’ютеру. Включаю екран і перші секунди спостерігаю лише хаотичне мерехтіння. Раптом на екрані з’являється номер нашої місії «44» і поруч великі літери сигналу лиха. Сигнал лиха активована 30 хвилин назад. Тоді дивно, чому не спрацювала сигналізація. Мене починає трусити, неначе від холоду. Невже в мене теж лихоманка? Після повторного мерехтіння екрану з’являється напис: «Увага! Бактеріологічне зараження. Запукається таймер дезактивації». 10 хвилин. На екрані у зворотному напрямку відраховуються секунди і включається аварійна сигналізація. Що відбувається?.. Моє серце холоне і шкіра покривається сиротами. Це все кляті марсіанські мікроби, все через них…

Кажу собі тремтячим голосом: «Не панікуй!» Що там в інструкції про надзвичайні ситуації? Точно, аварійний модуль. Знову дзвонить внутрішній телефон. Я невпевнено тягну руку до телефону і прикладаю слухавку до вуха, але потім дивлюся на екран центрального комп’ютера. Часу залишається все менше. Моє серце калатає. Шепочу занімілими губами: «Вибачте, хлопці. Тепер кожен сам за себе…». Кидаю слухавку телефону і в паніці біжу по коридору нашої станції під шум сирени. Я встигну…

Я щодуху біжу до двомісного шатла. Так швидко я ще ніколи не одягав скафандр. Зір затуманений, серце калатає. Руки тремтять і ніяк не можу завести електродвигуни. Вдох-видих. Давай, заводься. Лише з третього разу все вдається. Я вчасно відлітаю від станції у космічний простір – через пів хвилини все злітає у повітря. Дідько… Про такий таймер дезактивації ніхто на Землі не попереджав.

Шатл струснуло кілька раз. Я панічно думаю, скільки маю протриматися у відкритому космосі, щоб мене врятували. Тиждень, не більше. І тут полегшено видихаю і починаю істерично сміятися: «Я врятований!». Раптом починаю кашляти. Ках-ках-ках. Без паніки. Просто треба перевірити рівень кисню. Знаходжу на бортовому комп’ютері технічні характеристики польоту. Все в нормі. Раптом екран мерехтить і з’являється напис: «Увага! Бактеріологічне зараження. Запукається таймер дезактивації». Бляха…

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Інтерни Шипмана
Історія статусів

13/05/24 14:13: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап

Коментарі 9

1
А мені сподобалось)) Нагадало фільм жахів "Життя")) Все таки інженери місії були розумні люди))
1
Як наукова фантастика - добре. Автор розуміється в тому, що пише. Як горор - сумбурно та занадто комедійно. Кінець класний, але дуже швидко відбувся на фоні всього оповідання)
1
Читається дуже бадьоро і цікаво, та для мене це наче більше наукова фантастика ніж горор, не вистачило страху безвиході через швидку динаміку
2
Цікаво! Можна фільм знімати👍🏻
1
хаха, кінцівка прям смішна. Не можу сказати що це щось оригінальне, і тому хотілося б мабуть більше акценту на гумор, бо він тут класний. гарна робота, дякую!
0
Дякую!
Візьму до уваги Ваші поради.
1
Марс!
Дуже полюбляю поєднання глибин космічних та страхів із глибин наших розумів.

Успіхів Вам! Та й будьте обережнішими в Космосі!
1
Історія ідеально підходить для нової серії "Любов, Смерт і Роботи". От прям уявляю цей кадр: "Бляха" і титри))))