Найважливіше

–– Мамо, та нашо ви берете ікони? Й книжки?

–– Та як нашо? Щоб Бог був з нами…

–– Він вже давно нас покинув. Все наше село. Може й всю Україну. Може й весь наш грішний світ, –– сльози застрягли у Дорі в горлі, але вона змогла їх продавити пересохлою слиною. –– Беріть найважливіше!

20-ті роки 20 сторіччя. Дорі виповнилося 20. Був наречений. Було й хороше придане. Була й скотина в батька. Й гектар городу, який вона ненавиділа сапати. Зараз би вона сапала б його з радістю. Лиш би повернути. Хоча б батька. Або може коханого з Сибіру. Чи живий він там? Ось і його листи в руках. Вірші. Образований він в неї був. І розумний, аж страшно. Це напевно його і згубило. Клята кацапня зі своєю красною чумою. Мало того, що розcтріли й заслання. Та ще й ця нечисть тепер. Жадібність та гниль більшовицьких вилупків пробудили те, що мало б спати й ніколи не прокидатися.

В хату зайшла середня сестра (тепер наймолодша):

–– Пора, – сухими губами пробелькотала вона.

Доря кинула листи в кут. Якби могла плакати, то пустила б сльозу. Взяла свій вузол й загальний, з провізією. Вона найздоровіша з огризка сім’ї, що лишився. Їй і нести найтяжче. Повісила вузли для рівноваги на кінцях сапки, а ту на плечі. Тепер її сапка – її зброя.

Вийшла на двір. Літня задуха. Низьке осіннє небо. Після того сонце вже не з’являлося з-за тих сірих згустків. Постійно були сутінки. Що вдень, що вночі. Лиш іноді червоне зарево прошурхувало небом.

Мати з іншими старцями та дітворою посадили на воза. Всі десятеро згорблені, з широко відкритими очима та маніпусінькими зіницями. У однієї баби, здавалося, й зовсім одні білки в очах – сірі райдужки давно втратили барви.

У всьому селі лишилося лише двоє коней: молода кобила, яку впрягли у воза, та гнідий кінь. Місце на коні було для молодиць, які вміють стріляти. Таких було аж троє. Вирішили, що вони будуть мінятися почергово. Дробівка єдина справжня зброя, що у них була. Порох на вагу золота.

Рушили.

На виїзді з села, обабіч, лежав застрелений поштар. Поруч його поштарська сумка. Без листів. Пуста. Як і його чорні очниці.

На старій груші висів священик. За гак. На ребрі. Його плоть дзьобали ворони. Немає час ховати небіжчиків. Та й все одно нікому їх відспівати.

Доря обернулася на село, яке віддалялося. Нікого в ньому не лишилося. Нікого живого.

–– Я все ж взяла, – обізвалася мати, – Найважливіше, – в руках у неї були листи та маленька ікона. Пекуча сльоза прокотилася щокою Дорі. Вона обережно взяла її на палець й випила. Не можна було втрачати воду. Найважливіше.