Літавиця

 То було в ніч на святого Лаврентія. Тихі сільські мазанки закутались в місячну ніч, пускаючи з димарів білу куряву і тільки хата вдовиці Явдохи стояла з незапаленою піччю, як крук між голубками. Аж ось одинока зоря замерехтіла і зблиснувши сяючим хвостом, шурхнула в димар самітної хати.

Петро якраз сидів коло живого вогнику свічки і хмарно роздивлявся випростану ліву ногу, що мов колодка не згибалась з часу, як по ній вдарила сприснута сокира.

Петро дерев’яна нога, як глузували дівки на вечорницях.

«А якщо не прийде? — думав він, насупивши брови. — Нащо їй здався такий каліка?».

Нараз в комині загуділо, сажа дрібкою посипалась на встелену соломою підлогу і в піч щось упало. Петро тяжко встав і з нетерплячою усмішкою підступив до печі, де в сажі і темряві сиділа красна дівчина в білій сорочці і з золотими кучерями, підібгавши під себе стрункі ноги.

— Зорянко, — любовно покликав він і серце взялося теплим щемом.

Вона лагідно посміхнулася і як кізонька вискочила в хату, блиснувши зеленими очами і рум’янцем на замазаних сажею щічках.

— Твоя мати вдома? — спиталась вона голосом-дзвіночком і роззирнулася хатою, щось вишукуючи у густих тінях.

— Не переживай, голубонько, — відізвався Петро, нездатний відірвати від неї погляду. — Вона базарювати поїхала, раніше післязавтра не вернеться. Ну а ми поки…

Він грайливо вщипнув її за руку, а Зоряна лунко розсміялася і відскочила до столу зі свічею, якої залишилося на чверть години. Він знову милувався її шкірою, в світлі вогню вона виблискувала, як коштовне каміння і чарівний пилок залишався на пальцях щоразу, як він доторкався її.

Вона завжди відлітала з променями сонця, а з’являлася зі світлом місця, залишаючи на безкінечний день самотності, одиноку згадку на його пальцях.

«Великий гріх! — причитала мати як вперше побачила це. — Земля під тобою горітиме, коли будеш з літавицею любитись!».

Тоді він зрозумів тільки те, шо треба ховати руки в кишенях.

Але сьогодні вони цілком належали один одному. Зоряна хитро усміхнулася, одними пальчиками розгнуздала зав’язки на сорочці, обережно оголила худеньке плече і підступила ближче, розв’язуючи вже Петрову сорочку.

— За що ти мене любиш? — раптом спитав він, захлинаючись від пристрасті і тривоги.

— Я літавиця, — проворкувала вона, погладжуючи його міцні груди. — Така в мене робота, зараджувати самітним стражденним душкам.

— То ти тут як кріпачка? — обурився Петро і вже збирався відсахнутися, коли Зоряна зіллялася з ним в жаркому поцілунку.

— Я всього-то хочу, щоб твоя душа просвітліла, — тепло промовила вона і зазирнула у вікно. — Ніченьки зараз зовсім короткі, не муч мене, давай хоч трохи побудемо разом.

Сорочки злетіли, Петрове тіло перестало слухатись і бачив він тільки писану фігурку літавиці, що переливалася своїм зоряним блиском.

Свічки залишилось на декілька хвилин.

Петро боязко пестив її чудове тіло, а вона скрикувала і била розкішною гривою відкидаючи голову, ніхто не помітив, як скрипнули двері сіней і чиїсь тихі кроки завмерли на порозі.

— Зміюко проклята!

В дверях стояла зачахла від сліз і праці Явдоха, а в руках її тяжіла сокира. Літавиця зойкнула й кинулась до печі, вже просунулась наполовину, коли Явдоха підсочила, загрозлива сталь блиснула над головою…

Права нога впала на підлогу, просякнувши її кров’ю, Зоряна завила і димар потроїв її крик. Явдоха схопилась за золотаве волосся, витягла оголену дівчину назад…

— Ненько, не вбивайте! — кинувся туди Петро, але мати жбурнула його на підлогу.

Зоряна кричала ще кілька разів, поки сокира невблаганно опускалась на її плечі і живіт, останній удар розломив грудину і вона закаменіла, широко розкривши очі і скривавлений рот.

Явдоха ненависно глянула на сина і буркочучи про гріх, покинула хату, а Петро підповз до своєї Зорянки, гладив її по голові, пускаючи сльози на колись гарне личко, голий і обмазаний кров’ю коханої.

— Відьма! Ненавиджу! — заревів він, коли мати вернулась до хати, тягнучи за собою колодку для рубання дров.

— Все минеться, синку, — побожно кивала Явдоха, ставлячи пеньок поруч з ним. — Це літавиця на тебе наговір наслала, він зійде, як тільки видушимо її заразу.

Петро спробував відповзти, але мати цупко вхопила його за руки і притисла до колоди.

— Я роблю це заради тебе, — зітхнула стара, заносячи сокиру. — Краще зараз дві руки обмазані нечистим пилком, ніж потім уся душа.

Зап’ястя відірвались з коротким хрустом і рівно тоді свічка на столі зотліла.