Закоханий Ельф
Назарове завивання потроїли розтріскані стіни шкільного туалету. Травень. Стомлені після восьмого уроку старшокласники вивалили на тепле подвір’я з нестриженою травою і ніхто не міг його чути.
— Сука! — волав він, надриваючи голос, котрий тільки-тільки почав грубіти. — Як у неї рука піднялась?!
Тонкі музичні пальчики стискали зелений щоденник, де навпроти слова «Фізика» красувалась довгаста і жирна двійка з підписом вчительки.
«Я ж був єдиним, хто залишався на додаткові заняття! Я приносив їй букет на перше вересня! І хто в минулому році виступив по її проханню на обласній олімпіаді! Я! Я!..».
Злість і гнів змішались всередині і отруйний газ, що утворився в результаті їх реакції, розростався всередині грудей, як повітряна кулька.
Не справедливо! Не справедливо!
Він всього раз не підготувався до контрольної роботи, бо окрім цього уроку в нього було ще сім і о другій ночі він заснув прямо за робочим столом!
«А якщо я не отримаю золоту медаль?».
Кроляче серце боляче стислось, перед очима з’явилась довжелезна фігура матері, з палаючими очима і впертими в боки руками. Вона бере скакалку, що скрутилась на вішаку в прихожій, змушує його зняти штани…
«Як я можу перездати оцінку?» — покірно спитав він по закінченню уроку.
«Вже ніяк, я перенесла її в журнал. Нічого, буде гарний урок на майбутнє».
Бридка посмішка її безкровних губ. Надушена шаль і безглузде червоне намисто. Холодний зміїний погляд банькатих очей і блискуча лисина після хіміотерапії!
І чому рак не вбив її?!
Назар вдарив кулачком об стіну, щоб погасити образу.
— Я вб’ю цю стерву! Вб’ю!
То вбий, чого чекаєш?
Вперше за день Назар посміхнувся. Він підтюпцем кинувся до унітазу, що ховався в дальньому кутку, де завжди чомусь було прохолодно, впав на коліна, обійняв його керамічну постать і засунув голову в дірку, з якої пахло сечею, а в темній воді досі плавали чорні ковельки, які хтось не змив.
— Привіт! — крикнув хлопець, радісно усміхаючись.
Унітаз заговорив з ним років три тому, ставши другом, якого Назар ніколи не мав. Він слухав і давав поради, а найголовніше, ніколи не образив і не зрадив.
Найбрудніший унітаз з найчистішим серцем. А звідки у нього це серце взялося Назара не цікавило.
Він розказував фаянсовому другу свою біду, плачучи і дихаючи над калом настільки глибоко, що під кінець у нього почала крутитись голова, а до горла підступала сосиска в тісті яку він з’їв на обід.
Вбий її! — повторив невблаганний голос. — Вона на це заслуговує!
Низький глумливий бас, що ледь-ледь доносився з безодні іржавих труб і повторювався в голові, як заїла пластинка.
Вбий! Вбий!..
— Ти ж просто жартуєш, правда? Ти ж не хочеш…
Розмаж її голову! — зло булькнув унітаз і часточки фекалій бризнули на худі щоки. — Переріж горлянку! Коли я радив тобі щось погане?!
Вбити…Перерізати…Розмазати…
Назар заскавулів, дряпаючи собі обличчя згризеними нігтями, закричав, кинув щоденник у вікно. Скло тріснуло і поруч розсипалась мозаїка кривих скелець в яких відображалась потвора з гнійними прищами, задраним носом, червоними зляканими очима і безглуздим «метеликом» на шиї.
Наче кролик зі шляпи фокусника.
Тобі подобається це? — спитав унітаз. — Подобається бути нікчемою? Візьми скло і покажи цій зміюці хто головний! Давай!
Мить його одурілий погляд не міг відірватися від видовженого шматка скла, що обпікав очі наче вогонь, а потім доторкнувся, взяв у руку. Такий холодний і небезпечний…
Назар нервово заусміхався, схопив щоденник і випроставши руку, як бігун з олімпійським вогнем, помчав коридором, а унітаз утробно засміявся, наповнюючи пустий туалет диявольським сміхом.
Вчителька ще не пішла і щось заповнювала у класному журналі.
— Що тобі потрібно? — кинула вона не відриваючись від роботи. — Я вже сказала…
Скельце блиснуло в повітрі і сховалося глибоко всередині її шиї. Зараз він був вище, тому чудово бачив, як напружились її м’язи, як холодні, зміїні очі повернулись до нього і блиснули найстрашнішим, що є у житті.
Страхом смерті.
— Назар…
Скельце вирвалось із шиї разом з фонтаном чорної крові, що залила увесь стіл. Вчителька впала в цю калюжу, захрипіла, а Назар прудко встромив два пальця в теплу рану, покрутив, спостерігаючи, як його мучительниця хапає ротом повітря, як її очі вилазять щ орбіт і згодом витягнув їх, блискучими від крові.
Він плакав, коли розкривав щоденник і сміявся, коли нарешті вималював густою кров’ю заслужену оцінку дванадцять.
