Чорногнилище

Я спостерігала за своїм хлопцем, який тихо лаявся, нахилившись над капотом машини. Оглянулась. Уже годину, як ми застряли в якійсь глушині, і стільки ж часу Артем намагався щось полагодити. Я витягла смартфон з кишені – зв’язку все ще не було. Я поглянула на хлопця:

― Я пройдусь далі, можливо, з’явиться зв’язок, і зможу додзвонитись.

Артем мугикнув і я пішла далі вздовж дороги. Ми їхали до рідних погостювати, але вирішили звернути з головної дороги, аби скоротити шлях та дістатись раніше. Але щось пішло не так – очевидно, що ми заблукали, адже ні хлопець, ні я, не бували тут раніше і не знали цієї місцевості. Дорога, оточена з обох боків густим лісом, здавалась нескінченною.

Я не зводила погляду з екрана смартфона в надії побачити хоча б одну позначку наявності зв’язку. Безнадійно. Я підвела голову і помітила ледь помітний знак в заростях. Ступаючи у високу траву, я підійшла ближче, аби роздивитись. Знак був старий, фарба на ньому геть облізла, проте можна було зрозуміти, що він позначав населений пункт. Чорногнилище. Деякі літери стерлись, але назва здалась мені знайомою. І моторошною. Ліворуч від знаку я помітила широку стежку, яка вела глибоко до лісу.

Я повернулась назад до хлопця, який зі злістю захрьопнув капот машини, та повідомила йому по знахідку.

― Ти думаєш, там є люди? ― запитав Артем скептично.

           Я знизила плечима. Це краще, аніж нічого. Можливо, там є люди. Чи зв’язок. Тому Артем закрив машину і ми попрямували до можливого населеного пункту.

Йшли ми стежкою недовго, хвилин п’ятнадцять, все ще не полишаючи надії зловити зв’язок. Поступово стежка ставала дедалі ширшою, а дерева розступались. Чим далі ми йшли, тим краще бачили, що попереду щось є.

― Кладовище, ― Артем поглянув на мене. ― Фактично, людей ми знайшли. Тільки не допоможуть вони нам.

Я криво посміхнулась. Поховання мене завжди лякали. Мене пробрали дрижаки. Чим ближче ми наближались до кладовища, тим більше мені хотілось розвернутись і чимшвидше покинути це місце. Могил було багато, і найбільше мене тривожили пам’ятники. Обличчя усіх померлих посміхались, проте замість очей були чорні кола, наче хто навмисно їх замалював маркером. Крім цього усі пам’ятники виглядали так, немовби їх встановили нещодавно. Ні натяку на те, що кладовище старе, окрім його розташування в цій глушині.

― Нам краще повернутись назад ― тихо проговорила я, не зводячи погляду з зображення молодої жінки на пам’ятнику. Вона посміхалась, а очі – як дві нескінченні чорні діри.

― Там хтось є! ― раптово вигукнув Артем і помахав рукою. ― Агов!

Я поглянула, кому махав хлопець. І побачила темний силует, прихований серед дерев. Чи то чоловічий, чи жіночий – я не могла зрозуміти. Постать стояла надто далеко. І, здавалось, наче не рухалась.

Артем опустив руку, розуміючи, що на нього не реагують.

― Будь ласка, ходімо звідси, ― я схопила хлопця за руку. ― Це місце лякає мене.

Артем стис мою руку, кивнув, погоджуюсь. Проте я помітила, що постать раптом поворухнулась і стрімко наближається до нас. Чим ближче силует прямував, тим краще я розуміла, що це не людина. Істота була висока на зріст, мала довгі руки та чорні бездонні очі. У горлі застряг крик. Артем помітив переляк у моїх очах і обернувся. Істота вже була впритул до нього. Воно розтулило рота, оголюючи ряд гострих зубів та вгризлась хлопцю у шию. Бризнула кров. Я почала задкувати, проте перечепились об могилу та впала. Істота, кинувши бліде тіло хлопця поряд, поглянуло бездонними чорними очима на мене. І попрямувало вперед. Крик вирвався з мого горла. Проте істота не спішила, роздивляючись мене. Сльози потекли по моєму обличчю. Я блукала очима з істоти на тіло хлопця. Раптом Артем зник. І на місце його тіла з’явилась могила та пам’ятник з його зображенням. Він усміхався. А замість очей були чорні діри.

Сил встати у мене не було. Мене охопив непоборний страх та відчай. І розуміння ― порятунку немає. І нас ніхто не знайде. І машину нашу також. Як і не знайшли інших людей, які навіки залишились бранцями цього кладовища.

Це була остання моя думка перед тим, як істота знову відкрила свою пащу. Зблиснули зуби. Пекучий біль накрив мене. Останній мій вдих. Пролунав крик.


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Опергрупа Ткача
Історія статусів

13/05/24 14:05: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап