— Включіть світло! Включіть світло! Включіть світло!
Звідки я це чую? Такий знайомий голос. То, може, мій голос? Виринаю у свідомість. Не можу поворухнутися, Шукаю відповідей на питання: «хто я?», «де я?», «чи жива я?». Знову щось спалахує червоним. Суцільна порожнеча і... ні-чо-го.
— Приймайте! Жінка, 26 років, до загалу.
— Народжувала?
— Ні. Кажу ж, що до загалу.
Відчуваю, як мене перевертають на спину, беруть за руки та ноги, розгойдують і кидають. У прірву.
Падаю. З грудей виривається виття. Відкриваю очі, вдивляюсь. Намагаюсь зачепитися за щось руками, колочу ногами в повітрі.
Нарешті гепаюсь об землю. Стогну. Згортаюся клубочком і довго приходжу до тями.
Потім відповзаю від світла, яке лине зверху. Ховаюсь у темряві.
— Жінки, яких при народженні назвали «Марія»! Підійдіть до столу, вишикуйтеся в чергу!
Я — Марія. Проте мовчу. Я заховалась так, що мене не знайдуть. Між чорною скалою й, порослим мохом, валуном.
Чиїсь руки беруть мене за грудки, трусять й ставлять на ноги.
— Ще одна. Певно не второпала,— кажуть комусь, а потім мені, — розплющ очі, а не то…
Не хочу знати, що таке «а не то». Роззираюсь. Стою біля величезного письмового столу. На мене дивляться три суворі чоловіки.
— Ми не чоловіки, — каже той, що посередині.
— Але ж невинно убієнна… — втручається той, що справа.
— Жодної користі для живих, — перебиває його той, що зліва.
— Хіба що…, — тягне той, що справа.
— Скільки часу просите? — питає серединний.
— Добу! — промовляють хором правий і лівий.
— Усвідомиш і повернешся, — серединний підіймає руку, і я чую його останні слова, — під вашу відповідальність.
Враз опиняюся на центральній вулиці міста. Поруч стоять дві мої найліпші подруги. Ну що за збіг?
— Привіт, — кажу, — що нового?
Дівчата ніби не чують.
— Віра Іванівна дзвонила. Завтра об одинадцятій виносять гроб під під’їзд. Потім усіх везуть автобусом на кладовище. Поминки справлятимуть в «Оливі».
— Яка Віра Іванівна? Моя мама? — перепитую.
— Пф! Чому в тому вбогому кафе? Таке незатишне місце.
— Мабуть, там не так дорого. Ти підеш?
— Тільки до Марії додому. Неохота з бабками на цвинтар трястися. Та й «Олива» мені не до душі.
Господи, які ниці! І це я з ними дружила аж зі школи? Цікаво, кого ховають. Треба до мами.
Вмить переношусь додому. Мама сидить на канапі. В чорній хустці. Очі червоні, заплакані. Дзеленькає мобільний.
— Так? — каже мама. — Коли привезуть? …тіло? За годину? Я вдома. Чекатиму.
Й заливається слізьми.
Я падаю перед нею на коліна. Хапаю за руки. Кричу: «Мамо! Мамо! Хто помер? Чому ти так побиваєшся?». Проте вона закриває долонями обличчя й ридає ридма.
— А щоб проклята була та лікарня! — шепоче нарешті. — Хай би грім побив усіх її працівників.
Згадую, що в лікарні залишились речі. Опиняюсь там. В коридорі блимає один зі світильників. Захожу у свою палату. Ліжко застелене. В тумбочці та на поличці у ванній — нічого.
— Де мої речі? — звертаюсь до прибиральниці. Вона хреститься й показує на кабінет головної лікарки.
Алла Борисівна сидить, підпираючи чоло рукою. Перед нею на столі документи, які вона ретельно вивчає. Навпроти сидять мої хірург та анестезіолог. Вони близнюки, проте я добре їх розрізняю.
— Я правильно розумію, — звертається до братів головна лікарка, — ви пацієнтку осліпили. А ви, — вона киває на анестезіолога, — щоб прикрити брата, вбили.
— Не розрахував дозу ліків, — бурмоче анестезіолог, — з ким не буває? Але ж вона підписала усі документи. Вся відповідальність за форс-мажорні обставини лежить на пацієнтці. Нам навіть не потрібно сплачувати рідним компенсацію.
— Компенсація — єдине, що вас турбує? — Алла Борисівна закриває справу. — А тюремний термін? Втрата ліцензії та роботи? Смерть пацієнтки, врешті решт, вас не обходить?
Брати сидять, сопуть.
Кого вони вбили?
Я на кладовищі.
Біля свіжонасипаного пагорба землі стоять мама, кілька сусідок із двору — маминих подруг і три мої колежанки з роботи.
— Ось і не стало Манєчки моєї, — каже мама, а я с жахом дивлюсь на хрест.
Собкова Марія Олександрівна.
15 січня 1998 року — 31 травня 2024 року.
Верещу так, що ворони шугають з дерев й кружляють колами над кладовищем.
Опиняюсь в дитячій. Роззираюсь по сторонах. Фото мого хірурга, пихатої брюнетки й світлоокого хлопчика.
А ось у ліжечку і сам хлопчик. Стискаю його шию до тих пір, доки останній видих не злітає з його губ.
Він бере мене за руку.
Ми падаємо вниз.