Зуби

«Зірки на небі, мрець в труні, риба в воді. Якщо мрець із труни повстане, у раба божого Олега зуби заболять. Амінь! » — так примовляла моя бабуся, коли ще у малого мене тільки починали рости постійні зуби. Казала, що я ніколи не знатиму, проблем із зубами. До останніх днів я їй вірив.

Клац.

Біль ставав усе сильнішим. 

Я прокинувся близько другої ночі. Кімнату, оповиту темрявою, павутинками пронизувало місячне сяйво, що пробивалось крізь зашторене вікно. 

Ця пульсація зводила з розуму, змушувала серце битися частіше. Зуби.

Все єство стискало, вивертало й викручувало. Дірявило тисячами свердел, ніби якась невідома істота намагалася вибратися назовні. Такого болю я не відчував ніколи в житті. 

Хотів підвестися, та перед очима все пливло, а ліжко здалося нереально великим. Намагався кричати, та тільки корчився і вертівся, аж доки знову не заснув. А можливо втратив свідомість.

На ранок від болю не залишилось і сліду. Я підвівся і одразу підійшов до люстра. Звідти на мене дивилась білосніжна, майже ідеальна усмішка. Провів язиком по зубах, помацав ясна. Все було в порядку. Тоді якого біса сталося вночі?

Зрештою, вирішив, що це був лише сон. Гарна усмішка була моєю гордістю. Небагато людей можуть похизуватися такою. З цими думками й пішов на роботу, відкинувши болісні спогади.

Клац.

Я чітко чув цей звук, ніби хтось натиснув перемикач. І мене знову викинуло зі сну у той самий кошмар. Кошмар — я впевнений, що це відбувається не насправді. Але чому так нестерпно...

Мої зуби палають. Здається, що їх пронизують мільйони електричних розрядів. Ох, це клацання, я знаю, що це було — це клацав перемикач на електричному стільці, а я звичайний смертник, що ніяк не може померти. Коли, коли це все скінчиться?

Цього разу я зміг підвестися. Крізь вікно все так само пробивався місяць. Я підбіг до дзеркала і подивився на свої зуби. У напівтемряві мені здалося, що вони рухаються. Відкрив рот ширше і побачив невеличкі павучі лапки, принаймні так мені здалося, вони одразу ж заховались, як тільки я встиг роздивитись. Тіло прийняло холодом. Там щось є! 

Це було останнє, що я пам'ятав, з тієї ночі. Прокинувся, як завжди, у ліжку. Торкнувся зубів — все в порядку. Про всяк випадок почистив їх двічі. Ніяк не міг перестати думати, про гидкі плавучі лапи, що стирчали з рота вночі. Дурнуватий сон, що вже почав набридати.

Клац.

Невже знову? Здається клятий мрець все-таки піднявся зі своєї труни.

Ні, я більше не витримаю цієї муки. Черви повзають моїми щелепами, проривають тунелі вздовж і впоперек, намагаючись вибратись назовні. А зуби, наче горять пекельним вогнем, танцюючи танок зі смертю. Щось торкнулось мого язика і я з острахом підскочив з ліжка. Мов у тумані добрів до ванної кімнати й увімкнув світло. Цього разу я точно не сплю! 

Відкрив рота і звідти вигулькнуло кілька волохатих плавучих лапок, набагато довших, ніж минулого разу. Мене знудило прямо в раковину.

 Не довго думаючи, я побіг на балкон. Пошкодував, що вчасно не навів там лад, хоч і збирався вже пів року. Ящик за ящиком вивертав усе начиння: від інструментів, до нікому не потрібних пляшечок, які шкода було викинути. Нарешті знайшов те, що шукав. Ось він мій порятунок. Кліщі!

Я повернувся у ванну кімнату і відкрив рота якомога ширше. Прилаштував кліщі до верхнього переднього зуба. Зафіксував їх і рвонув з усієї сили. На диво все вийшло з першого разу. З дірки потекла тоненька цівочка крові, поступово заповнюючи ротову порожнину, а я тим часом викинув у ванну перший зуб і потягнувся до другого, потім третього, далі й далі. З кожним вирваним зубом мені ставало легше, я відчував, що роблю все правильно. Іншого рішення не могло й бути.

Ще трішки й останній зуб дзенькнув, впавши додолу. Я поглянув на раковину, повну блювотиння й крові. Завтра доведеться все відмивати.

Тоді почув якесь шурхотіння — зуби заворушились. Спочатку потихеньку розвідували нове місце, в якому опинилися, а потім сміливо витягли лапки й почимчикували геть. 

Я посміхнувся і помахав їм рукою.

Тоненькою вервечкою вони прямували до вікна, залишаючи маленькі багряні плямки.

— Плофчафайте, мої люфі! — я так радів, що ці лапки більше не будуть лоскотати язика.

Повернувся до дзеркала — щасливе обличчя розплилось у беззубій кривавій усмішці.

Більше нічого не боліло.