Requiem

Маша відпила трохи гіркого чаю, вдивляючись у пейзаж вечірнього міста. За брудним вікном їх квартирки стрункі ряди сірих багатоповерхівок, торкнувшись врешті обрію, зливалися перед нею у вічний потік, осяяні червоногарячими променями призахідного сонця. Здається, немов той потік проникає кудись глибоко в душу. Так глибоко, що…

Розлючена поміченим тарганом, Маша рефлекторно вбила його металевою кружкою.

Зітхаючи, дівчина одразу взялася за ганчірку, аби прибрати розплесканий чай.

Треба додати більше отрути. Цим гадам все мало і мало.

А тим часом мати вже кричить із кімнати, вимагаючи вечері.

Вона точна, неначе годинник.

Ось вже і циферблат показує дев’яту.

Спізнилася. Як завжди.

— Несу! — горланить Маша, хапаючись за тацю із холодним супом.

В одну мить її з ніг до голови покриває сморід старого тіла. Він тут скрізь. Він єдиний тримає цю кімнату купи, в’ївшись у кожен куточок, кожну тумбочку і кожен тарганячий труп.

— Чого так довго? Отруту мені підливала? Знаю я тебе, стерво мале, все зжити мене хочеш зі світу!

Маша ніяк не зреагувала на її слова. Мовчки поставила тацю на стіл. Відтак взяла до рук тарілку й ложку, готуючись до годування.

Поруч пробігли кілька тарганів. Маша заледве стримала в собі палке бажання кинути все й убити їх.

— І знову цей холодний суп! Ти нічого не вмієш готувати крім свого сраного супу! Мені набридло їсти його, — бризки материної слини ледь не влучили в око. Пощастило.

— Мамо, у вас вже давно немає зубів. Ви тільки супи і можете їсти, — відповіла дочка, заштовхуючи першу ложку до горла матері.

— Гидота! Від нього смердить! Там що, таргани? Скажи мені, в ньому таргани?

Маша мовчки змусила матір з’їсти ще одну ложку супу, від чого та розізлилась ще більше.

— Я не буду це їсти! І не впихуй мені своє вариво, ти, невдячна мала тварюка, —  в пориві люті, матір різко перекинула тарілку прямо на Машу.

Вся в супі, та лиш мовчки поставила порожню тарілку на стіл.

І знову ці бісові таргани. Але зараз не час. Дівчина відірвала від них погляд новим зусиллям волі.

— Я хочу води! Склянку води мені! — завередувала мати.

— Я принесу вам води. Але спочатку треба дещо перевірити.

— О ні, ти не полізеш туди знову, мала суко! Та здохла б я хоч триста разів, ти знову не полізеш туди, чуєш мене?!

Маша відкинула ковдру, оглянула памперс, явно переповнений лайном.

— Доведеться міняти, — зітхнула Маша.

— Падло, я тобі просто так не дамся! — матір охопила істерика. І звідки береться стільки сили в її маленькому зморщеному тілі?

 Вимочена супом, Маша зайнялася стягувати із матері памперс, не зважаючи на її крики й болючі удари.

— Зараза, та нащо ти все це робиш? Ми в довбану пеклі, сука ти тупа! — відчайнушно заволала мати, коли Маша нарешті заштовхала її в новий памперс.

Захекана й побита, вона всілася на стілець й тупо вирячилась на зовсім збожеволілу матір, яку вже неможливо було зупинити.

Крики й прокльони. Запах її лайна. Маленька крапелька слини, що влучила їй просто в око.

І тарган на підлозі.

МАЛЕНЬКИЙ.

ГИДОТНИЙ…

СМЕРДЮЧИЙ!

НЕНАВИСНИЙ!!

ТАРГАН!!!

Маша схопилась за тарілку з-під супу і кинула просто в нього.

Лишились самі лише друзки. Гострі маленькі уламки.

Такі небезпечні…

Маша підняла один із них і повільно покрутила в руці.

Відтак обернулась до матері, яка вже нічого і нікого не бачила у своєму мареві.

Одна мить. Уламок увійшов просто до материного горла.

Схлип. Кашель. Хвилина гидкого стогону і все.

ТИША.

Нарешті.

Маша розсміялася до болю в животі. До шаленого болю в самому нутрі, а тоді відчинила вікно, зустрічаючи пейзаж нічного міста. Таке ж байдуже. Таке ж гидке й безкінечне. Їй не треба було довго думати, аби ступити крок вперед.

Вона померла не одразу. Довгу хвилину мучилася в агонії, лежачи на холодному асфальті, випускаючи залишки духу разом із кров’ю, аж поки годинник в їх квартирі не пробив дев’яту двадцять дві.

Маша відпила трохи гіркого чаю, вдивляючись у пейзаж вечірнього міста. За брудним вікном їх квартирки стрункі ряди сірих багатоповерхівок, торкнувшись врешті обрію, зливалися перед нею у вічний потік, осяяні червоногарячими променями призахідного сонця. Здається, немов той потік проникає кудись глибоко в душу. Так глибоко, що…

 

 

 

 

 

 

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Гончі Раміреза
Історія статусів

11/05/24 21:07: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/24 00:16: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/24 21:01: Вибув з конкурсу • Перший етап